Андрій Зоїн (Захарко) народився 1973 року в Кам’янці-Подільському, має музичну освіту, з 2000-го проживав у Мадриді, а 2010-го повернувся в Україну. Є засновником та очільником фестивалю «Республіка», який щороку відбувається в Кам’янці-Подільському. Цей захід об’єднує сучасне вуличне мистецтво в його найважливіших жанрах — музиці, малюнку (графіті, стрит-арт, мурали), поезії, танцю, відео.
Фестиваль відбувається в декількох локаціях Кам’янця-Подільського: головна сцена — на території Нової фортеці у старій частині міста, денна сцена та ярмарок — на Ратушній площі, художники малюють у спальних районах. У середньому за три дні фестиваль відвідує від 7 до 10 тисяч людей з усієї України.
«ФЕСТИВАЛЬ «ЧЕРВОНА РУТА» БУВ МОЄЮ ШКОЛОЮ»
— Андрію, як ви, власне, зайнялися такою клопітною справою?
— Перший досвід роботи на фестивалі в мене був у 1998-2000 роках у Києві. Я працював менеджером стилістики «Червоної рути-99». Були важкі, але цікаві часи. Доводилося робити все: від збору коштів до пошуку стилю виконавців. До речі, я вважаю, що «Червона рута» 1997 і 1999 років була й лишається найкращим фестивалем України, як за ідеєю, концепцією, командою, так і за зворотною реакцією. Для мене особисто це ще й була школа, і, до того ж, саме тоді почало визрівати бажання влаштувати фестиваль із потужним соціальним контекстом у маленькому місті. Повернувшись в Україну, мав наснагу, знайшов команду і створив фестиваль «Республіка» в Кам’янці-Подільському.
«ВСЕ, ЩО ЗАРОБЛЯЄ «РЕСПУБЛІКА», ВИТРАЧАЄМО НА ПОТРІБНІ ДЛЯ МІСТА ПРОЕКТИ»
— У чому специфіка «Республіки», чим фестиваль відрізняється від інших подібних імпрез в Україні?
— На наш погляд, він унікальний не тільки в Україні, а й у всьому світі. Я, наприклад, поки що не знайшов аналогів, хоча не виключаю існування чогось подібного в Латинській Америці. «Республіка» — абсолютно автономний механізм, який не залежить від зовнішнього фінансування (маю на увазі політичні партії, великий бізнес, міський бюджет чи багатого власника).
— На що ж ви існуєте?
— На гроші з проданих квитків плюс власні кошти активістів. Все, що фестиваль заробляє, витрачаємо на потрібні для міста проекти. Інакше кажучи, ми самі вирішили розбудовувати місто, в якому нам би хотілося жити, а фестиваль фінансує наші мікропроекти. Так, чотири роки ми займалися стрит-артом у спальних та депресивних районах, створили 40 великих малюнків, уперше в Україні потрапивши до проекту Google Art Project; запустили новий туристичний маршрут для пішохідного та велотуризму, привели купи туристів в такі райони, де їх ніколи не бачили. На сьогоднішній день маємо багато ініціатив і поза межами Кам’янця-Подільського.
«ВАЖЛИВИЙ ФАКТОР — ЦЕ ВІДСУТНІСТЬ РАМОК»
— Нещодавно відбувався черговий фестиваль. Ви задоволені його результатами?
— Цього року була ювілейна, п’ята «Республіка», тому ми зробили п’ять різних за напрямками сцен. У ньому брало участь понад 60 виконавців. Цього року ми вирішили повернутися до малих та швидких (від п’яти хвилин до години на виконання) малюнків в міському просторі, щоб врятувати стрит-арт від перетворення на «малюнок на замовлення», та надати змогу малювати різним художникам, як відомим, так і молодим, як із дозволами, так і без — адже нам не дуже подобається ситуація, яка склалася останні 3-4 роки з муралізмом в Україні. Також наші останні проекти пов’язані з малюнками в місцях, де зустріч із мистецтвом є непередбачуваною і тому «магічною». Ми виїжджаємо і малюємо в селах, малих містах та закинутих будівлях.
— Як ви співпрацюєте з художниками? На яких засадах? Чим зацікавлюєте: гроші, соціальна місія, свобода самовираження, щось інше?
— По-різному. Ми були першими, хто надавав просто фантастичні умови — великі стіни (5-9 поверхів), балони фарби «Монтана», гідравлічні підйомники. Другий фактор — це відсутність рамок, тобто відсутність совкового підходу, коли митцю дають тематику на кшталт «Моє чарівне місто Х!». Також ми заохочуємо соціальні, протестні графіті, чим приваблюємо ще один прошарок вуличних митців.
ФОТО З САЙТА UFEST.IN.UA
— Тож тематика — завжди вільний вибір автора?
— На перших фестивалях ми намагалися якось прив’язуватись малюнками до міста. Згодом відійшли від цієї практики. Якщо стиль художника нам подобається, ми йому пропонуємо участь у фестивалі. Звичайно, ми враховуємо, де саме йому малювати: чи на будинку, в якому живуть люди, чи на стіні непрацюючого заводу. Залежить від багатьох факторів.
— Якими муралами ви пишаєтеся особливо?
— Доволі складне питання... Є мурали, які на 100% подобаються всім, хто їх бачить, а є такі, що на 100% подобаються мені. Тож особисто можу виділити дві роботи: це «Сіяч снів» донецьких художників «Добрі люди» та «Кольори для людей, а не для прапорів», яку цього року створив аргентинець Хорхе Помар (псевдо— AMOR). Але також мені дуже подобаються дрібні роботи, які створюють різні художники у різних куточках міста. Інколи я натрапляю на них уперше через 5-6 місяців після фестивалю.
— Із якими стрит-артистами ви прагнули б повторити співробітництво? Кого мрієте запросити до себе?
— Звичайно, нам би дуже хотілося ще раз попрацювати з поляками з ETAM CREW, з «Добрими людьми», з австралійкою VEXTA. А з тих, з ким ще не працювали, то дуже цікаво було б залучити наші «Інтересні казки» та Майю Хаюк із Канади.
«ГУРТУЄМО ВСЕ, ЩО МОЖЕ ЗДЕТОНУВАТИ»
— Виходить, стрит-арт переважає решту жанрів?
— На сьогодні ми почали також робити проекти, не пов’язані зі стрит-артом, але близькі до вуличної культури, до міського простору.
— Як це виглядає?
— Перетворюємо занедбані двори на арт-майданчики, видаємо збірки поезій безпритульних, займаємось екологією. Все, що може детонувати, всю креативність молоді хочемо згуртувати, показати, що за будь-яких обставин і в будь-яких умовах треба займатись пропагуванням і створенням культурних подій та проектів.
— Чи не думали ви перенести частину вашої активності в інше місто, розширити свою географію?
— Ми, починаючи з першого фестивалю, постійно привозимо музикантів та художників зі сходу та Криму (Севастополь, Луганськ, Донецьк, Горлівка, Краматорськ, Старобельськ). Наші малюнки є у Києві, Хмельницькому, в селах на Бакоті, зараз ще з’являться в Тернополі та Івано-Франківську.
«НУМО, МАРУСЕ, НЕ БІЙСЯ, ЛІЗЬ!»
— Як ви врегульовуєте питання з розписами тих чи тих стін? Чи бувають конфлікти з владою і з місцевими громадами?
— Це дуже цікаве питання. На першому фестивалі ми намагалися вирішувати все за законом. Малювали купу ескізів, оббивали пороги архітекторів, але все, що чули: «Ваші малюнки для божевільних, а тут треба малювати коровай, синє небо чи коня під калиною». Тоді ми вирішили, що це наше місто і нам краще знати, яким воно має бути, тому зараз питаємо дозвіл тільки у мешканців будинків або у власників приміщень. Влада та ЖКГ також нас підтримують, а до архітектора ми вже не ходимо, хоча в кожному місті по-різному. Але проблем поки що не було. Люди, які живуть у будинках, навіть уже захищають малюнки і чистять їх від тегів (швидко написані ініціали стихійних графітістів-вандалів, часто зверху більш цікавих малюнків. — Д.Д.). Багато пропозицій від мешканців сусідніх із малюнками будинків.
— Взаємодіючи з такою кількістю людей, неможливо обійтися без дивних чи кумедних ситуацій. Не пригадаєте щось подібне?
— Одного разу в гідравлічного підйомника закінчився бензин і художник лишився в кошику на рівні п’ятого поверху, а оскільки це була неділя, та й ще ми довго не могли знайти залізну каністру (в пластикову не наливали), то бідолаха просидів наверху більше години. Іншого разу ми допомогли бабусі, яка забула ключ від хати, й підсадили її люлькою на четвертий поверх у вікно. На це збіглися дивитися всі сусіди і підтримували її криками «Нумо, Марусе, не бійся, лізь!», тобто якраз і відбувся процес «залучення громади». Ще пам’ятаю дідуся, до якого у вікно ми підключали проектор і потім піднімали йому туди ж продукти, віддячивши за допомогу, а він запитав, чи не можемо домалювати десь на муралі його дружину, яка померла сім років назад. Трапляється дуже багато різних цікавих випадків.
«ЩАСТЯ В СРОДНІЙ ПРАЦІ»
— Великі арт-події в Україні — це здебільшого монополія Києва. Наскільки складно це в Кам’янці?
— Якраз одним із завдань фестивалю було саме створення якісного культурного продукту на периферії, тобто децентралізація культури. Не можу сказати, що це надто важко. Можливо, нам пощастило, було розуміння влади, тож мали потрібні дозволи й сприяння. Решта вже залежало від наших мізків і працьовитості.
— Побоююся запитати про ваш робочий розклад.
— Я абсолютно чесно скажу, що працюю над фестивалем 365 днів на рік, з 9-ї ранку до півночі без вихідних.
— І як вдається не згоріти на такій роботі?
— Як казав Сковорода: «Щастя в сродній праці». Колись давно я прочитав це і з тих пір роблю тільки те, що мені подобається, можливо, тому воно й удається і саме тому можу назвати себе щасливою людиною.
— Наостанок: чому стрит-арт потрібен Україні?
— Україні зараз потрібно багато чого, багато культурних починань. Стрит-арт, безумовно, є в цьому списку, і я зараз скажу чому. Проживши 10 років у яскравій і кольоровій Іспанії, я відчуваю брак кольорів і гарної архітектури на наших вулицях. Але якщо з архітектурою вже нічого не зробиш, то додати кольорів ми можемо. Наше життя складається з картинок, які ми бачимо щодня. Якщо дитина, яка ходить 11 років до школи по одній тій самій дорозі серед сірих блочних багатоповерхівок, одного разу побачить замість них яскраві картини, уявіть собі, як зміниться її світосприйняття. Завдяки стрит-арту ми розфарбовуємо наші сірі міста. До того ж треба ламати рамки, в які нас заганяли тривалий час. Стрит-арт — це вільне, міське мистецтво, це залишені художниками на вулицях послання, які доповнюють візуальну культуру сучасного міста. Тож хай їх буде більше.
