«В утворених його уявою середовищах здійснюються якісь важливі «космічні» цикли, пояснити сенс яких можуть лише тонкі поети, до яких і належить автор». У цих рядках ідеться не про літератора, а про дрогобицького художника Левка Микитича і належать вони проректорові Львівської академії мистецтв, професору Роману Яціву. Треба вірити висловленому, позаяк мистецтвознавець, непересічний художник, зрештою, один із авторів «Дня» Р. Яців у своїх спостереженнях про Л. Микитича вловив чи не найістотнішу рису його творчості: поетичність у поєднанні з ліризмом, філософським баченням світу. Ім’я Левка Микитича достатньо відоме у колах поціновувачів образотворчого мистецтва: член НСХУ, художник-педагог (викладає у Підбузькій Малій академії мистецтв ім. Емануїла Миська), член Дрогобицької асоціації художників (ДАХ), учасник багатьох виставок, зокрема й персональних. До речі, нещодавно відбулася виставка його полотен у Львівській галереї «Велес», а цими днями близько 90 творів майстра виставлені в Музеї Т. Шевченка в Києві. Це сьогодення, а до того — тривалий і цілеспрямований шлях становлення митця, уродженця с. Нагуєвичі, батьківщини І. Франка. У своєчасному виявленні і розвитку мистецьких здібностей юної людини важливою є постать педагога. Левкові пощастило: одним із перших його вчителів був засновник і директор дитячої художньої школи в Дрогобичі, батько «візіалізму» Петро Гейдек. Під його безпосереднім наглядом і впливом у мистецтві дрогобичан виявилося декілька яскравих особистостей, але це — інша тема.
Нині П. Гейдек мешкає у Кельні (Німеччина); для допитливих — www. peter-heydeck. net. Навчання Л. Микитича продовжувалось у Львові, він закінчив училище декоративного і прикладного мистецтва ім. І. Труша. Серед його львівських педагогів — Михайло Драган, Петро Маркович та інші, що прищеплювали юнакові прекрасні ідеали і традиції львівської школи малярства. Життєвий і митецький досвід поповнився працею у Молдові (1990—1998), де художник крім іншого, брав участь у виставках від товариства українських художників Молдови «Відродження». Далі — повернення до Дрогобича — педагогічна робота і... малярство, сповнене творчого неспокою і пошуків свого стилю, характеру та нових обріїв. Не варто наголошувати, що, мабуть, кожен свідомий митець замислюється над подібними речами, проте ці якості у Л. Микитича неодноразово підкреслювалися при спробі охарактеризувати його здобутки. Як писала свого часу мистецтвознавець Лада Цимбала, в основу образів його картин лягли «традиції народного мистецтва Бойківщини, мальовничі карпатські краєвиди». Жанр пейзажу справді у художника посідає вагоме місце, але вже від 2000-х років у ньому проступають особливі риси, що доповнюють, навіть змінюють традиційно-«мальовниче» трактування карпатської краси тривожними рисами внутрішньої незгоди й усвідомлення непередбачуваних змін у природі. Вище йшлося про поетику та філософію художника, що відтворює — достовірно чи «абстрактно» — навколишнє середовище. Щодо «абстрактності», тобто привнесення в живопис дивних на перший погляд чи незрозумілих деталей, мотивів, які нібито відсутні в реальному житті, нині, на початку ХХІ сторіччя недоречно говорити: все вже в мистецтві відкрито?! Проте, дійсність підтверджує цілковито інше: нові покоління митців не тільки в образотворчому, а й у музиці, літературі — відкривають нові образи. Основою тут нерідко стають національні, етнічні, навіть субетнічні корені, що підказують нові «сюжети» (Бойківщина — яскрава субетнічна гілка України).
«НАГУЄВИЧІ. МАКИ ЦВІТУТЬ». 1999 р.
Одна з картин Левка Микитича має назву «Життя вирує». Вона ніби відбиває світоглядні позиції автора, який, пройшовши свого часу афганське пекло, знає вартість життя: у найважчі часи потрібно жити, а філософський погляд — полегшує? підтримує? покращує? дійсність. Слово Роману Яціву, проникливому критикові малярства: «Левко Микитич є одним із найбільш талановитих і оригінальних носіїв ідеї універсальності цього великого духовно-культурного комплексу в її історичній ретроспективі — митцем, який душу цього краю так гармонійно розкриває через власну екзистенцію».