Художня виставка молодих митців, яку нещодавно представляв Центр сучасного мистецтва при НаУКМА мала досить-таки танцювально-енергетичну назву Р.Е.П., що означає революційний експериментальний простір.
Під час протестів на майдані Незалежності ЦСМ запропонував групі молодих художників використати галерею й технічні ресурси Центру як експериментальний майданчик, де вони могли б спілкуватися і разом працювати. Саме звідси, як із головного образотворчого штабу, несли художники плакати, сатиричні комікси та інші твори на Хрещатик чи неподалік будинку Кабінету Міністрів для «підтримки революційного духу» , як згадували художники.
Згодом в експозиції з’явилися й суто мистецькі твори, де втілювались більш узагальнені враження, проте ще немає такої часової дистанції, аби зреагувати на події рефлексивно чи достатньо аналітично.
«Це не фіксація подій революції, агітаційних дрібниць, а фіксація способу існування суспільства під час екстремальних подій»; «Експеримент полягав у співіснуванні багатьох творчих процесів у конкретному просторі протягом конкретного часу. Революція дала поштовх виходу художньої експресії, виникла можливість зламати звичний кут зору і знайти ідеологічну та формальну базу для існування нової групи художників» — говорили автори.
А їх зібралося чимало з різних міст України. Львівський студент Володимир Кузнецов, здається, виявив себе у всіх жанрах, які тільки має нині contemporary art. На його відео рухаються механічні іграшки, які, під акомпанемент веселої гармошки, все ж таки, навіюють серйозні думки, чи й справді так само керовані люди. Технологічність як бездуховний принцип, що поширюється у політиці, турбує багатьох митців. «Балакаюча картина» (Роман Бодарчук і Марина Легчіліна) — живопис-інсталяція, де ніби збільшений газетний знімок сяючого популістською щирістю чолов’яги, у мигтінні лампочок веде діалог, добре відомий у ЗМІ, про підробку виборчих голосів.
Живопис Жанни Кадирової теж активно використовує прийоми з інших сучасних засобів зображення, як то коміксів, плакатів тощо, розширюючи традиційні уявлення про мистецтво й збуджуючи громадську думку. Дидактично-нав’язливий прийом композиції «Рис.1, Рис.2», яка ніби навчає брудної політики, попри зовнішній спокій викликає чимало бурхливих емоцій. Так само контрастно сприймаються і серії схематичних роз’яснень до виконання фізичних вправ Микити Кадана, який не полінувався написати їх грузинською мовою, напрочуд гарний орнамент якої сприймається як дружнє вітання ( малюнки тушшю на оранжевому папері).
Людське існування в екстремальних революційних умовах, риси незвичного у цей час побуту привернули увагу молодих митців у значній мірі. Тут і ода теплим валянкам (графіті-інсталяція Марини Макухи), і цілий зал, з дизайнерською майстерністю заповнений рулонами матраців, доповнений сюжетним живописом на таких само розгорнутих матрацах (Олександр Семенов, Київ). Весілля на Майдані, відомі своєю швидкістю, Ксенія Гнилицька оригінально порівняла з «Мівіною», вермішеллю, що готують за 3 хвилини, вдало використавши знаки споживацьких етикеток з живописом на полотні. А те, як можна було уявити у наметі весільну ніч, відтворив у динамічно-світовій інсталяції Володимир Кузнєцов, де рухаються натуралістично виліплені фігурки у романтичному мигтінні новорічної гірлянди.
Образ нового громадянина у багатьох художників витриманий у жовтогарячій гамі, що нагадує сяйво теплого багаття у протиборстві з темрявою ночі, як у Ярослава Коломійчука, Олесі Хоменко (Київ) , Дмитра Бугайчука (Житомир). Проте портрет Януковича (пензля Сергія Сірого з Тернополя) та вся «яйцеподібна» тема, в теплу гаму ніяк не вписувались і були витримані у блакитно-холодних тонах, як і робота Віктора Харкевича «Бандитам — владу, народам — тюрми» (Київ).
Енергія, вивільнена революцією, перетворилася на численні естетично-громадянські акції, які важко було однозначно віднести чи то до мистецтва, чи до безпосередньої реакції на події. Те, що художники створювали у залах галереї, можна було поруч спостерігати глядачам і сприймати як перформанс.
Цікаве дійство влаштували художники з групою глухонімих дівчат. Вони створили перформанс, де дівчата, одягнувши оранжеві рукавички, красномовно розмовляли своєю мовою жестів, демонструючи при цьому неабияку природну експресію. Час від часу в залах лунала й революційна музика, — тобто гучні удари по знаменитих залізних бочках, подекуди з тихим додатком народних інструментів. Що ж, мистецька правда не завжди милує слух та око.
