Нагадаємо, що до 20-річчя незалежності України Національна телекомпанія запустила два проекти — «20 років до мрії» та «Обличчя України». Короткі міжпрограмні ролики, присвячені видатним історичним особистостям, продовжують життя на шпальтах «Дня». Відкрили проект Катерина Білокур, Микола Амосов та Олександр Довженко (див. «День» №142-143). Сьогодні пропонуємо вам згадати про Григорія Сковороду та В’ячеслава Чорновола. Далі буде...
Григорій СКОВОРОДА: «Совість, як чистий кришталь»
«Від бідних бідний народився, нужду підклав, нуждою вкрився». Ці слова дуже влучно характеризують життя найвидатнішого українського філософа ХVІІІ століття, просвітителя, письменника, педагога, музиканта і співака Григорія Савича Сковороди. Народився він у грудні 1722 року в сотенному містечку Чорнухи Лубенського полку в небагатій козацькій родині.
У 16 років Сковорода вступив до Києво-Могилянської академії, де закінчив класи піїтики, філософії, риторики й богослов’я, опанував старо- й новогрецьку, латинську, німецьку, польську мови. Із 1742 по 1744 рік завдяки чудовому голосу й музичним здібностям Григорій перебував у складі придворної капели в Санкт-Петербурзі. В угорське місто Токай вирушала комісія на чолі з генералом Вишневським. Молоду людину, яка добре знала іноземні мови, церковні звичаї, мала музичні здібності, долучили до складу цієї комісії. За кордоном у Григорія з’явилася можливість спілкуватися з ученими Австрії, Угорщини, Словаччини.
Повернувшись із-за кордону, Сковорода викладав поетику в Переяславській семінарії.
У 1759 — 1760 роках Сковорода викладав поетику в Харківському гуманітарному колегіумі, але через відмову постригтися в ченці, а потім отримати високий церковний сан його звільнили. Відтоді він припинив викладацьку й будь-яку службову діяльність, подорожував Україною, пишучи свої перші філософські твори. Він рішуче відмовлявся від будь-яких запрошень на церковні або світські посади. Навіть Катерині ІІ не вдалося заманити його до царського двору. «Я не покину батьківщини. Мені моя сопілка й вівця дорожча царського вінця», — гордо заявив він.
Мислитель підніс голос протесту проти царів, духовних і світських феодалів. У творах «Всякому городу нрав і права», «Сон», «Розмова п’яти подорожніх про справжнє щастя» він яскраво змальовує їхній паразитичний спосіб життя.
Знаю, що смерть —
як коса замашна,
Навіть царя не обійде вона.
Байдуже смерті,
мужик то чи цар, —
Все пожере,
як солому пожар.
Хто ж бо зневажить
страшну її сталь?
Той, в кого совість,
як чистий кришталь...
«Совість, як чистий кришталь» стала наріжним каменем морально-етичних поглядів Сковороди, відображених у його теорії «сродності», або «спорідненої праці». Сенс її полягає у тому, що кожна людина повинна працювати, використовуючи природжений хист до певного виду занять. Якщо кожен буде так чинити, зазначав філософ, то суспільство працюватиме, як годинник, коліщата якого обертаються в різні боки, але забезпечують його нормальний хід.
Понад чверть століття — аж до самої смерті — мандрував він містами й селами Лівобережної України, проповідуючи свої ідеї. Одяг його був найпростіший, і на вигляд він нічим не різнився від інших селян. Не вживав м’яса й риби. Спав не більш як чотири години на добу, прокидався до схід сонця. Якщо дозволяла погода, завжди мандрував пішки. Був повсякчас веселим, бадьорим, стриманим, усім задоволеним, охочим до слова, шанобливим до людей будь-якого статусу. Відвідував хворих, утішав сумних, ділив останнє з убогими, добирав і любив друзів за їхнє серце, був побожним без марновірства. Але в його торбі незмінно лежали розкішно видана Біблія і флейта з мундштуком зі слонової кістки.
Урешті-решт почали даватися взнаки старість, хвороби, і ходити ставало дедалі важче. Останній притулок мандрівний філософ знайшов у селі Пан-Іванівка, що під Харковом. Там він 9 листопада 1794 року й помер. Згідно з заповітом, Григорія Сковороду поховали на високому пагорбі на кладовищі біля гаю. На могилі встановили плиту з написом: «Світ ловив мене, але не впіймав».
В’ячеслав ЧОРНОВIЛ:«... я вибрав би життя, яке прожив»
«Якби мене запитали, чи шкодую я про те, як склалося моє життя, про п’ятнадцятирічну відсидку, то відповів би: анітрохи... І якби довелося починати все спочатку й вибирати, я вибрав би життя, яке прожив». Яскравим доказом щирості, непорушності цих слів стали всі звитяжні вчинки державного діяча, публіциста і журналіста В’ячеслава Максимовича Чорновола. Народився він 24 грудня 1937 року в селі Ерків Черкаської області в сім’ї вчителів. 1960 року закінчив факультет журналістики Київського державного університету імені Т. Шевченка. Працював на телебаченні, радіо, в редакціях газет, зокрема в «Молодій гвардії». Тоді ж він став одним з організаторів та активістів руху шістдесятників, який протистояв тоталітарному режиму, виступав за відродження України.
1965 року в кінотеатрі «Україна» під час прем’єрного перегляду фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» він разом з Іваном Дзюбою та Василем Стусом розповів аудиторії про таємні обшуки й арешти серед інтелігенції України і Москви. Безлад, що виник у залі, було придушено прибулими співробітниками КДБ. У квітні 1966 року, виступаючи у Львові в судовому процесі над своїми однодумцями братами Горинями, він робить ще один мужній крок: відмовляється свідчити, оскільки засідання було закрите, а це означає — незаконне. За цей вчинок Чорновола засудили до трьох місяців примусових робіт.
Того ж 1966 року він укладає збірку під назвою «Лихо з розуму». Рукопис книжки за згодою автора потрапив за кордон. За цей твір автора удостоїли Міжнародної журналістської премії, а Львівський обласний суд «нагородив» його по-своєму: трьома роками в’язниці за антирадянську діяльність. 1969 року Чорновіл завдяки амністії вийшов на волю й активно долучився до видання журналу «Український вісник». У січні 1972 року в Україні почалася нова хвиля арештів дисидентів, на лаві підсудних опинився й Чорновіл. Далі на політика чекали шість років таборів у Мордовії та Якутії і три роки заслання в Чаппанді, нове звинувачення і новий арешт. Лише 1985 року Чорновіл повертається в Україну, де застає «перебудову». Він відновлює видання журналу «Український вісник», який незабаром набуває статусу офіційного друкованого органу Української Гельсінської спілки. Видатний політик стояв біля витоків створеного у вересні 1989 року Народного Руху України, який він очолював із грудня 1992 року.
У 1990—1992 роках Чорновіл обіймає посади голови Львівської облради та облвиконкому, намагаючись провести в області демократичні перетворення. 1991 року стає і до останнього дня свого життя був народним депутатом України, обіймає низку керівних посад у різних парламентських комітетах, очолює фракцію НРУ. Під час президентських перегонів 1991 року Чорновіл балотується на найвищу державну посаду як представник Народного Руху України. Тоді він виборов друге місце, отримавши понад 23 відсотки голосів виборців. 25 березня 1999 року В’ячеслав Максимович Чорновіл трагічно загинув в автомобільній катастрофі, загадкові обставини якої розслідуються й досі. Його самовіддана праця на благо незалежної України, його боротьба за права і свободу українського народу ще за життя були відзначені орденом князя Ярослава Мудрого, Державною премією України імені Тараса Шевченка. 2000 року В’ячеславові Чорноволу посмертно надано звання Героя України з присвоєнням ордена Держави.
