Треба чесно зізнатися: з Палацу молоді «Романтик», побувавши на першому в Україні незалежному фестивалі тату, пішла додому дещо приголомшеною. А коли сіла писати, то протиріччя просто-таки роздирали. Перш ніж увімкнути комп’ютер, довго докоряла собі в дрімучому консерватизмі, ортодоксальності й ще в багатьох світоглядних гріхах, що з’являються з віком (чи треба дякувати Богу, що з’являються!?).
Я навіть (дурна жінка!) думала, прямуючи до «Романтика», що наколки там усе ж таки робитимуть або несправжні, або такі, що стираються з часом. Але коли побачила, як миле створіння підставило свою спину під справжню голковколювальну машинку й малюнок їй зробили мало не на всю спину яскравими фарбами, швиденько прикрила руками відвислу щелепу й зробила вигляд, що «все гаразд», — мовляв, мені тільки цікаво, який вiзерунок створює маестро? Це був дракон… а може квітка? Швиденько перевела очі на каталог iз малюнками, а сама подумки уявила, як же зрадіє її мати, коли побачить дочку трошки іншою?
А в цей час на сцені світловолосий й вельми накачаний хлопець ставив рекорд Гіннесса. Аліку з Коломиї, тепер жителю Києва (прізвище називати він категорично відмовився), вганяли в тіло 250 голок. До речі, голки були звичайні медичні, куплені в аптеці. Він помітно зблід, але стійко тримався. Навколо снували дівчата й хлопці в чорних куртках, що наводило мене на думку про те, що подібний рекорд можна було б ставити й у більш відповідних за санітарними нормами, умовами.
Я ще побродила залою і сіла в очікуванні організатора фестивалю в дальньому кутку, бо зрозуміла, що бентежу своїм виглядом навколишніх. Ні, я неправильно висловилася, бо збентежити цих молодих людей уже нічим було не можна, навколо мене просто, як навколо прокаженої, виникало коло — ближче, ніж на півметра ніхто не підходив і дивився чи то з подивом, чи то іронічно. Це ж треба бути такою дурною — вдягти строгий світлий костюм, і хоча й модні, але все-таки білі чоботи на шпильці — ну, просто міська божевільна! Адже навкруги все, як за статутом, було чорним-чорно, й лише виблискували по п’ять сережок у вухах, губах, носах і пупках…
Основний організатор фестивалю, львів’янин Руслан Касперський, виявився вельми приємною молодою людиною, вихованою, освіченою й… дуже релігійною: «Ми не робимо нічого поганого. Хоча, так, до мене в салон часто приходять і вельми дивні люди. Ось недавно один прийшов і попросив відрізати йому вуха. Я його відрадив і порекомендував просто зробити розрізи, змінити форму вух».
— А вас не звинуватять у каліченні?
— Яке калічення?! Ми підписуємо договір, у клієнта немає до мене претензій, усе відбувається за його доброї згоди. Цей фестиваль і задуманий для того, аби підняти культуру тату, щоб майстри поспілкувалися один з одним, обговорили проблеми. Татуювання мусить не спотворювати, а прикрашати. Ви не уявляєте, скільки «дряпальників» (так у світі тату називають непрофесіоналів, які роблять усе в антисанітарних умовах) спотворюють тіла не відомо яким інструментом. До речі, у нас в Україні в Харкові вже налагоджене виробництво дуже пристойного інструментарію. Пристойний на сьогоднішній день, адже людська думка не стоїть на місці, техніка вдосконалюється. І майстри тату мають постійно зростати й у технічному плані, й у плані художнього сприйняття. Тому такі фестивалі просто необхідні. Звісно, не все ідеально проходить, є свої проколи, але наступного разу ми їх врахуємо й багато речей виправимо. Зрозумійте, якщо у світі існує мода на татуювання, то відгороджуватися від цього вже пізно. Треба хоч якоюсь мірою керувати процесом…
На фестиваль приїхали майстри з декількох міст України, Росії та Молдови. Поляки приїхали як гості. Були присутні й представники міжнародної організації тату — ВМІ, які увійшли до журі. Здебільшого майстри прибули зі своїми моделями — це була одна номінація. Інша — роботи, створені на самому фестивалі, тут конкурс окремий. Узагалі, багато учасників фестивалю, а особливо відвідувачі, сприймали те, що відбувається, як гру і жадали вражень. Дівчата, які підставляли спини й руки, ноги й груди, по-моєму, не зовсім усвідомлювали, що з роками, коли вони втомляться від ігор і погладшають, їхні дивовижні птахи стануть страшними монстрами, що отруюватимуть їм життя. І не лише тому, що світогляд міняється й неможливо вже буде танцювати всі ночі поспiль на дискотеках, — з’являться інші орієнтири й інша, пардон, вага й розмір. На зміну сорок другому й сорок четвертому прийде п’ятдесят четвертий. Тоді тигри й дракони кудись попливуть, будуть відсторонено дивитися на вже не іграшкове, а реальне життя, де за все треба платити. І те, що при внуках навіть напівроздягтися буде соромно, стане найжахливішою життєвою дрібницею...
З одним із майстрів Санкт- Петербурга ми довго розмовляли. На запитання: чи хотів він, аби в його дружини було татуювання? Він відповів: «А воно в неї є. Тоненький візерунок навколо щиколотки й невелика квітка на плечі. Більшого я їй не дозволяю. Ми — цивілізовані люди, й усе має бути в міру, цивілізованим, служити гармонії, а не потворності. А якщо хочеш клеїти дурня, то для цього є боді-пейнтинг, або просто перебивні картинки. Якщо треба, вони легко змиваються зі шкіри…»
ЗАМIСТЬ ПIСЛЯМОВИ
Іншого погляду дотримуються дві молоді американки, які приїхали до нас iз Корпусом миру. Це вчительки, які викладають дітям англійську i здоровий спосіб життя. Саме вони, зокрема, й представляють міжнародну організацію тату. Мора Сміт уже відпрацювала в Прилуках і виїжджає до себе в Арізону, а Еріка Петерсон працює в Сваляві. Еріка говорила про те, що традиційне мислення українців пов’язує володарів татуювання з наркотиками й алкоголем, а це неправильно. Її татуювання — мистецтво й ознака демократичного ставлення до людей. І саме так до цього треба ставитися.
Слухала Еріку й думала, а чи не стане поштовхом до поголовного татуювання школярів маленького патріархального містечка її викладання здорового способу життя? Американці нам можуть тут дуже посприяти... в сенсі демократії. Я раптом уявила бабусю, що прийшла забирати зі школи додому внука, й раптом бачить учительку, в якої на грудях і ногах живого місця немає. Я майже бачу, як стара жінка в шоковому стані притискує до себе дитину й нічого не розуміє. Власне, я теж нічого в цьому випадку не розумію, а тому — сміюся до сліз.