На сцені Львівського державного академічного театру опери і балету ім. С. Крушельницької пройшла міжнародна прем’єра опери Мирослава Скорика «Мойсей». В цей період відбувалась знаменна подія — візит Папи Римського Івана Павла II в нашу країну — і тому на виставі було багато зарубіжних гостей. Прем’єра викликала величезний інтерес і резонанс, бо її не тільки благословив Святіший Отець, а також вперше в історії незалежної України світський проект фінансував Ватикан.
Опера «Мойсей» розкриває інтернаціональну тему,— вважає автор — композитор М. Скорик, і вона торкається всіх народів, особливо тих, які борються за свою незалежність і будують свою країну. За його словами, подібно до персонажів поеми Івана Франка, за твором якого написано лібретто Богданом Стельмахом, Україна також намагається знайти свій шлях у бурхливому морі внутрішніх і зовнішніх проблем. Часом несеться вперед, а то кидається в різні боки. Життєві ситуації та персонажі повторюються ніби примари Мойсея. Поема написана в 1905 році, а здається, що розповідає про сьогодення. При цьому Мирослав Михайлович не хоче, щоб його оперу розцінювали лише в політичному контексті.
«ОПЕРУ Я ПИСАВ НА ТРЬОХ КОНТИНЕНТАХ»
— Задум створення «Мойсея» я мав давно, — признався Мирослав Михайлович. — Його підказав мій батько — історик за фахом. Різні обставини не давали можливості здійснити задумане. І коли директор Львівської опери Тадей Едер запропонував написати «Мойсея» для їх театру, то я згодився. Від самої ідеї до її втілення пройшло два роки. Були проблеми зі спонсорами, бо без них нині здійснити постановку важко. Едер стукав у всі двері. Навіть звернувся до тодішнього помічника, а тепер глави Української греко-католицької церкви Любомира кардинала Гузара. Саме він передав нашого листа Понтифіку. Папі Римському наша ідея створити оперу на біблійний сюжет сподобалась.
Ви знаєте, інколи мені здавалося, що це, може, моя остання «лебедина пісня». Так вийшло, що я писав оперу на трьох континентах. Спочатку у Львові, потім переїхав до Америки, а згодом і до далекої Австралії. Мушу признатися, що за кордоном, коли ніхто не заважає, робота просувалась значно швидше. Я закінчив «Мойсея» в березні і десь через тиждень ми вже почали репетиції. В травні зробили генеральний прогін. Як бачите, працювали дуже швидко. Я маю надію, що в Києві відбудуться гастролі львів’ян і нашу оперу побачать меломани столиці. А поки що «Мойсеєм» зацікавились імпресаріо з Америки та Ізраїлю.
Деякі критики кажуть, що я не встиг написати оперу до столітнього ювілею Львівського театру. Ніякої конкретної дати адміністрація оперного театру мені не ставила. А я маю поганий характер і якщо наді мною не висить «сокира», то чекаю натхнення. До речі, коли офіційно визначили дати приїзду Папи Римського Івана Павла II в Україну, то прем’єру вирішили приурочити до цієї події. І я сів і швидко закінчив « Мойсея ».
ПРОДОВЖЕННЯ МУЗИЧНОЇ ЕСТАФЕТИ
— «Мойсей» відтворює одну з провідних тем: про вождя і народ, про їхні взаємовідносини, які актуальні в будь-який час. Поема Франка — філософський твір, в ньому мало сценічної дії. Тому нам з лібретистом Богданом Стельмахом довелося знаходити відповідний стиль. Як зробити так, щоб публіці було цікаво слухати і дивитися? Моє головне завдання — передати всі нюанси Франкової поеми в музиці. В цій роботі бралo участь 250 чоловік, тобто майже вся трупа театру. А взагалі в проекті зайняті дві тисячі осіб. Костюми Оксани Зінченко і декорації, зроблені братами Тадеєм і Михайлом Риндзаками передають не тільки епоху XIII століття до нашої ери, а ще допомагають артистам розкрити зміст твору. Образ Мойсея не видуманий. Це реальна людина, історичні діяння якої записані в Біблії, коли він вивів євреїв із Єгипту. А це було в період правління фараона Рамзеса II. Мойсей — засновник єврейського монотеїзму. Поклоніння одному богові згодом прийняли багато народів світу. Його, як пророка, шанують християни, іудеї й мусульмани. Мойсей став символом мудрості. Народ, який має такого лідера, долає всі перешкоди. Такими вождями в нашій історії були князі Володимир, Ярослав Мудрий, Данило Галицький... Про це поема Франка і наша опера.
До речі, в оперному мистецтві до образу Мойсея зверталися чимало композиторів. Найвідоміший в світі твір Джаккино Россіні «Мойсей в Єгипті», написаний в 1818 році. Постановка мала величезний успіх і тривалий час не сходила зі сцен провідних театрів Італії та Франції. В опері композитор вперше дві головні партії Мойсея і Фараона написав для баса, відкривши нове амплуа цього голосу. Відтоді саме таким тембром почали виконувати партії царів, вождів, воєвод. В 1905 році викладач Міланської консерваторії Джакомо Орефіс створив свого «Мойсея». Класик модернізму Арнольд Шенберг почав писати оперу «Мойсей і Аарон» в 1931 році, а поставили її вже після смерті маестро в 1957 році в Америці.
За словами композитора, йому сподобався режисерський підхід Збігнєва Хшановського — автора львівської постановки. У них не було ніяких сварок. Польський режисер добре знає українську культуру і зумів передати тонкі нюанси твору. Кожну роль в опері виконують два співаки. А головний образ «Мойсея» відтворив лише один — бас Олександр Громиш. У нього серйозна партія, яка вимагає хорошого вокалу і драматичного перевтілення. «Безперечно, я б дуже хотів, — сказав М. Скорик, — щоб в опері взяли участь найкращі українські співаки. Мені здається, що образ Мойсея став би окрасою репертуару Анатолія Кочерги, але він заангажований за кордоном і в Україну майже не приїжджає. Я вже не говорю про те, який гонорар треба заплатити цій оперній зірці, щоб він приїхав у Львів.
Мирослав Скорик сподівається, що не одна, а декілька мелодій опери стануть брендами. «Бо коли я писав, — розповідає композитор, — то робив закінчені музичні номери. Мені здається, що непогані вийшли арії. Окремі з них можуть бути досить популярними, якщо їх будуть транслювати по радіо чи телебаченню. Я мрію, щоб опера сподобалась публіці та в неї було довге сценічне життя».
«НА ТЕ, ЩО Я ЗАРОБЛЯЮ ЯК ПРОФЕСОР КОНСЕРВАТОРІЇ, ВАЖКО ЖИТИ»
Мирослав Михайлович не приховував, що сьогодні йому живеться важко. Фактично немає замовлень і треба шукати якихось інших способів для свого існування. Але він не жалівся, бо в такому стані знаходяться композитори не тільки в Україні, а майже у всіх країнах світу, які пишуть серйозну музику. Вони змушені працювати в інших галузях, аби заробити собі на хліб. Скорик не виключення. Він працює педагогом у Львівській консерваторії, проводить майстер-класи, гастролює за кордоном. У нього багато учнів. Деякі з них вже стали знаменитими: Іван Карабиць, Євген Станкович, Вадим Ільїн, Олег Кива, а також молодші — Ганна Гаврилець, Володимир Зубицький, Олександр Козаренко, Віктор Степурко.
Композитор Євген Станкович назвав Мирослава Михайловича одним з аксакалів української музики. І додав: «Він рано заявив про себе як митець. На відміну від багатьох маестро, продовжує активно працювати і нині. Кожна його робота цікава як спеціалістам так і публіці. Притому, що композиторською діяльністю він займається понад чотири десятиліття. Мирослав Михайлович має величезний творчий потенціал. Останні роки обіймає дві посади — веде клас композиції у Львівській консерваторії, а також проректор кафедри україністики. Багато гастролює за кордоном, виступає як піаніст і проводить творчі вечори як композитор. Він енергійна людина. Ми познайомились в 1968 році, в переломний момент мого життя. Річ у тім, що я навчався на четвертому курсі Київської консерваторії і раптом трагічно помер мій педагог Борис Лятошинський. Треба було вирішувати, як закінчувати навчання і до кого йти вчитися. Ми разом з Освальдом Балакаускасом (нині видатний композитор Європи) написали заяви, щоб нас прийняли до класу Мирослава Скорика. І я ніколи не жалкував, що так вчинив. Я вважаю, що в мене було два педагоги: Лятошинський і Скорик. В той час Мирослав Михайлович був молодим чоловіком, але вже відомим композитором. Він мав певний музичний авторитет, з ним рахувалися. Як вчителя, його можна назвати специфічним педагогом, бо ми були майже ровесники, і тому на заняттях панували демократичні відносини. Він умів підтримати словом, був людиною врівноваженою. Головне, він навчив критично ставитись до своєї творчості».
Незважаючи на викладацьку роботу, Мирослав Скорик багато гастролює. «Діаспора в Америці більш потужна, ніж в Австралії, — розповідає він. — Цікавість до своїх коренів і України там лишається, але вони мають і свої проблеми, бо виросло вже декілька поколінь. Останні ніколи не були на батьківщині своїх пращурів, а деякі навіть не знають української мови. Вони українці лише за походженням. Композитором працювати там тяжко, бо треба увійти в чужий грунт. Наприклад, вокалістам легше, вони виконують різний репертуар, а я пишу музику, основану на нашому епосі. І не можу сказати, що іноземні слухачі дуже цікавляться чужою музикою».
«ПРАЦЮВАТИ НАД «ТІНЯМИ ЗАБУТИХ ПРЕДКІВ» Я СПОЧАТКУ ВІДМОВИВСЯ»
Спілкуючись з маестро, я не могла обминути тему про його музику, написану для кіно. Стрічка «Тіні забутих предків» С. Параджанова стала етапною в українському кінематографі.
— На пам’ять приходить не тільки Сергій Параджанов, а виконавець головної ролі Івана Палійчука — Іван Миколайчук. Для нього це був дебют у кіно, але враження, що перед камерою студент, не було, настільки органічно актор відчував себе в ролі. Миколайчук видався мені прекрасною, симпатичною людиною. Ми з ним часто зустрічалися, але говорити, що були близькими друзями, я не можу. Хоча старався слідкувати за його творчістю. Мені здається, що такого потужного актора, як він, зараз в українському кіно, на жаль, немає.
Сергій Параджанов був своєрідною людиною, навіть специфічною, але витончено відчував музику. Він приїхав до Львова, прийшов на радіо і попросив поставити твори львівських композиторів. Багато слухав, а потім сказав, що хотів би, щоб саме Скорик писав музику для його фільму. Коли він мені розповів про ідею своєї стрічки, то я вам чесно скажу, відмовився, бо був зайнятий іншими справами. Але Параджанов зумів мене переконати. Працювати було цікаво, а найголовніше, вийшов чудовий результат — прекрасний фільм. Він має вартість не тільки чисто мистецьку, а й фольклорну. Бо крім моєї оригінальної музики, там багато унікальних етнографічних записів. В той час кіностудія Довженка мала можливість виїжджати в експедиції і ми змогли записати мелодії Карпатського краю.
Коли я починаю працювати в кіно, то обов’язково ретельно читаю сценарій. І тільки після того виникають якісь ідеї. Я пишу музику синхронно. Обов’язково ходжу на зйомки або репетиції, щоб увійти в атмосферу твору.
У великому доробку композитора — симфонічні твори, інструментальні п’єси, музика до вистав, естрадні пісні. В середині 60-х років він написав балет «Каменярі» за одноіменним твором І. Франка. В 1978 році Мирослав Михайлович закінчив і оркестрував незавершену оперу «На русалчин великдень» Миколи Леонтовича.
— «Каменярі» я б скоріше назвав не балетом, а симфонічною поемою. Його поставив прекрасний хореограф Анатолій Шекера у Львівському оперному театрі, — пригадує Скорик. — У нього вийшов епічний твір. Треба відмітити, що балетмейстер передав нерв поезії Франка мовою танцю. Сьогодні, на жаль, небагато режисерів уміють передати пластикою великі твори. А ідея закінчити оперу Леонтовича і поставити її на сцені, можна сказати, літала у повітрі. За неї бралися різні композитори, але мій варіант виявився кращим. Я працював з архівом Миколи Дмитровича, вивчав його чернетки і оркестрував твір так, щоб він був у стилі Леонтовича. Опера «На русалчин великдень» була поставлена в Київському оперному театрі. На мій погляд, непогано. Зараз, на жаль, її не грають. Але на згадку лишився запис, який зберігається в архіві Національного радіо.
«МЕЛОДІЯ МОЖЕ ПРИЙТИ ЗНЕНАЦЬКА»
— Музика прийшла в моє життя з самого дитинства,— розповів Мирослав Скорик. — Ще в шість років пробував себе в композиції, грав на фортепіано. Батьки вирішили показати мене фахівцю. Це був 1945 рік. В нашому роду є знаменитість — сестра моєї бабці Соломія Крушельницька. Привели до неї додому і коли я почав грати, то заявив, що на цьому інструменті не буду грати, бо він фальшивий. Тоді Соломія Амвросіївна посміхнулася і сказала, що в дитини абсолютний слух. Для вокалістів фортепіано настроюють спеціально трішки нижче, щоб вони не форсували голос на високих нотах. Саме Крушельницька порадила батькам віддати мене до музичної школи. В мене був гарний викладач, який заохочував писати музику.
Маестро признався, що йому подобається гарна музика різних стилів, а потім відкрив невеличкий секрет, що любить... тишу. Саме тоді народжуються власні мелодії. Скорика називають українським класиком. Коли він чує такі слова, то з сумом посміхається:
— У нас треба спочатку вмерти, щоб про тебе сказали гарне слово. Класиком називають композитора, коли пройде деякий час і нащадки можуть оцінити його творчість. Я спокійно ставлюся до таких епітетів. Всі твори даються нелегко. Я не можу розділити свою спадщину. Пишеш і часом не знаєш, стане твір популярним чи ні. Наприклад, «Мелодія» стала шлягером, але відчуття того, що вона буде подобатись слухачами, коли я її створював, в мене не було. Я люблю експериментувати в музиці, але в своїй останній роботі я поставив завдання просте і складне: хочу, щоб коли будуть слухати «Мойсея», ця опера їм сподобалась. Вона написана в сучасній манері, але за класичними канонами.
Процес написання музики у кожного композитора індивідуальний. Мелодія може прийти зненацька, в будь-який час, навіть уві сні. Коли довго працюєш над однією великою ідеєю, то не виключаєшся, можеш займатися чим завгодно, але постійно про це думаєш. Якщо з’являється щось цікаве, то я запам’ятовую, а потім приходжу і записую. Я вважаю, що маю велике щастя — писати музику і реалізовувати себе в улюбленій справі.
