У Музеї родини Устияновичів, що в селі Вовків на Львівщині, відбулася зустріч музейних працівників, журналістів, творчої інтелігенції Львова і просто небайдужих до музейної справи людей, під час якої йшлося про 30-річчя цього музею, про роль священичої родини Устияновичів в українській культурі та про «вовківський скарб», знайдений у старій церковній скрині…
МИКОЛІ УСТИЯНОВИЧУ — 210 РОКІВ
А передувала цій зустрічі міжнародна наукова конференція «Будитель нашого народного духу», присвячена 210-й річниці Миколи Устияновича — українського письменника, громадського діяча, греко-католицького священника, близького приятеля Маркіяна Шашкевича та учасника гуртка «Руська Трійця». З цієї нагоди до села Вовків, що за двадцять кілометрів від Львова, з’їхалися науковці, які розповідали й дискутували про ці історичні постаті й події. Своєрідним продовженням цієї дискусії стала конференція в селищі Славському на Львівщині, де отець Микола Устиянович теж був парохом.
Тож варто трохи більше розповісти про внесок цієї постаті в українську культуру. Микола Устиянович походив із родини посадника міста Миколаєва на Львівщині, навчався на філософському факультеті Львівського університету, в греко-католицькій духовній семінарії, де він познайомився з Маркіяном Шашкевичем. А 14 жовтня 1836 року, коли останній виголосив свою історичну проповідь українською мовою в соборі святого Юра, Микола Устиянович зробив те саме в церкві святої Параскеви у Львові. Це було щось нечуване на той час, бо всі проповіді в галицьких церквах тоді виголошувалися польською мовою. Семінаристи подали ректорові семінарії на затвердження свої проповіді польською мовою…
На ниву літературної діяльності Микола Устиянович заступив 1836 року, був засновником та ініціатором літературно-наукового товариства «Галицько-руська матиця», а 1848 року — ініціатором «Собору Руських Учених». Видатною подією цього Собору була програмна промова Микола Устияновича. І він, і Маркіян Шашкевич постійно виступали за єдність Галичини й Наддніпрянщини. Вони власним життєвим прикладом боронили ту нашу єдність з Великою Україною та кириличний правопис, тож без них, без «Руської Трійці» невідомо що було би з правописом у Галичині: тоді навіть у наукових колах розгорнулася серйозна дискусія про те, чи галицька мова не є діалектом польської, лунали серйозні заклики перейти на латиницю, так що це серйозний посил тим ініціаторам латиниці, які зараз нав’язують українцям таку думку.
Зі своєї літературної спадщини Микола Устиянович залишив твори «Старий Єфрем», «Месть верховинця», «Страсний Четвер», збірку оповідань «Старий Єфрем для руського народу», збірки поезій (вийшли у Львові 1860 і 1913 року. Найвідоміші серед них — «Верховино, світку ти наш», «Гей, браття опришки» — стали народними піснями).
Микола Устиянович був послом до Галицького Сейму, одним із співзасновників та очільників «Просвіти». Як греко-католицький священник був парохом у селі Вовків, у нині курортному селищі Славському на Львівщині й у місті Сучаві на Буковині, де 1885 року й завершив свій життєвий шлях. А для галицької й усієї української культури залишив сина — Корнила Устияновича, відомого художника, котрий народився в селі Вовків.
«НАПИШИ КРАЩОГО МОЙСЕЯ»
«Мойсей» — одна із найвідоміших картин Корнила Устияновича, ікона, яку можна й нині побачити у львівській церкві Преображення Господнього. Але позаяк він був одночасно й письменником, і публіцистом, і громадським діячем Галичини, то спробував написати й свій літературний твір — поему «Мойсей», яка дуже не сподобалась його близькому приятелеві Іванові Франку. Той його вщент розкритикував, а розсерджений Корнелій сказав: «То напиши кращу»… Так народився Франковий шедевр «Мойсей».
…Мистецьку освіту Корнелій Устиянович здобув у Віденській академії, працював у Відні, в Галичині й на Буковині. Найкраще проявив себе в церковному монументальному малярстві: написав ікони для більш ніж 50 церков, 15 іконостасів, 11 стінописів, сім декоративних картин, найвідоміші із яких: «Христос перед Пілатом», «Мойсей» (обидві зберігаються в церкві Преображення у Львові), «Хрещення Руси», «Володимир Великий», «Свята Ольга» (у церкві села Вістова Калуського району на Івано-Франківщині). Також він був добрим портретистом: написав понад сорок портретів відомих діячів Галичини й низку картин на історичні теми: «Василько Теребовельський», «Шевченко на засланні», «Літописець Нестор», «Плач Ярославни», «Козацька битва», «Семен Палій», «Скасування панщини» та інші.
У 1882 — 1883 роках Корнило Устиянович редагував й ілюстрував сатирично-гумористичний журнал «Зеркало» і «Нове Зеркало» — його сатиричні ілюстрації політичного змісту високо оцінював уже згаданий Іван Франко. Збереглися нечисленні пейзажі Корнила Устияновича: «Дзвіниця», «Морський пейзаж», «Чорне море», «Кавказький пейзаж», «Скит Манявський», «Пейзаж з хрестом», «Захід сонця», «Ранок».
Як письменник вперше виступив 1861 року з поезіями. Друкувався народною мовою в «Галичанині», «Слові», «Зорі», «Правді», «Ділі», «Основі», писав статті про галицьке мистецтво. У 1870-х роках вийшли у світ його перші історичні поеми: «Іскоростень», «Вадим», «Святослав Хоробрий» і драми «Ярополк», «Олег Святославич, князь Овруцький». Обидві були поставлені в театрі «Руської Бесіди» у Львові, в якому Микола Устиянович працював деякий час сценографом. Мистецька спадщина Миколи Устияновича зберігається переважно у Львівській галереї мистецтв.
МУЗЕЄВІ — 30 РОКІВ!
У Вовкові донині збереглася плебанія (священича хата), в якій мешкали Устияновичі, тож не дивно, що ще на зорі нашої незалежності тут зайшла мова про створення музею цієї відомої галицької священицької родини. Великим ініціатором створення цього музею був відомий український поет та громадський діяч, світлої пам’яті Роман Лубківський. Це була визначна подія для маленького села. Колись зовсім бідний на експонати музей став справжнім музеєм з відтворенням інтер’єру того часу й різноманітними експонатами, науковою роботою і багатьма громадськими ініціативами. Постійні екскурсії, різні майстер-класи, толоки з участю студентів із різних країн, творчі зустрічі, наукові конференції — це далеко не повний перелік усього того, що відбувається в Музеї родини Устияновичів. Упродовж цих тридцяти років належним здійсненням культурних заходів опікується справжня хранителька Наталія Смоляна — адже як називати людину, котра віддала цій справі тридцять років свого життя? За ці роки музей перебував у різному підпорядкуванні, але зараз, хоч як це прикро, він переживає чи не найгірші часи. Після того як відбулася адміністративна реформа, Музей передано на баланс місцевої громади села Сокільник, тож замість чотирьох осіб, які працювали дотепер у музеї, тут залишили лише півтора посадових оклади. Як бути з цим далі — важко сказати. Попри все, музей продовжує працювати і будувати плани на майбутнє. На останній науковій конференції «Будитель нашого народного духу» було ухвалено рішення спорудити у Вовкові пам’ятник Миколі Устияновичу.
КАРДИНАЛ ЛЮБАЧIВСЬКИЙ
НА ВIДКРИТТI 30 р. ТОМУ. Р.ЛУБКIВСЬКИЙ
ЩЕ ТРОХИ ДАВНИНИ
Село Вовків дуже цікаве своїм розташуванням — тут робить велику петлю річка Зубра, яка витікає зі Львова, утворюючи широку заплавну долину. На цій петлі, на пагорбі, колись був давньоруський город Волоков. Вражає й центр Вовкова з його трикутним, ще «домагдебурзьким» ринком. Деяким тутешнім будинкам уже років по двісті. Розташовані вони по периметру ринкової площі й уже отим творять своєрідну оборонну лінію. У старій частині колишнього міста є гарно збережена будівля школи ХІХ століття. Збереглася також будівля колишнього Народного дому. Одним словом, справжній скансен — музей під відкритим небом.
У Вовкові є стара дерев’яна церква Введення до храму Пресвятої Богородиці 1720 року, збудована в традиційному галицькому стилі. Колись вона була вкрита гонтою, потім перефарбована олійною фарбою, але зараз вовківська громада відреставрувала цю церкву, і вона знову має свій первозданний вигляд. Якраз під час цієї реставрації, два роки тому, у старій скрині знайшли церковні книги, і в одній із них міститься запис від місцевого пароха та військового капелана про смерть воїнів Української Галицької армії. Цей запис є фактично єдиним та унікальним документом тих часів, який засвідчує смерть молодих галицьких хлопців — воїнів Української Галицької армії, котрі пішли на схід боронити Соборну Україну. Їх загинуло аж сорок тисяч — у боях і від тифу! А скільки ж пішло? На це запитання також намагаються дати відповідь у Музеї родини Устияновичів разом з науковцями Музею історії релігії у Львові.
…Сюди варто приїжджати, пізнавати своє минуле і черпати натхнення в цієї особливої вовківської аури, де ще багато збереглося старих верб у долині Зубри та бузькових гнізд, які свідчать про чистоту навколишньої природи. А зараз у Вовкові на повну торжествує осінь — сад Устияновичів цьогоріч дивує багатющим урожаєм яблук і калини.
