Останніми роками шкіл та семінарів для підвищення кваліфікації журналістів з’явилося досить багато. Усі ці тренінги як в Україні, так і за кордоном, акцентують увагу переважно на практичних навиках медійників. Але хіба не глибоке розуміння і здатність аналізувати свою країну передусім робить журналіста журналістом? У цьому сенсі Школа професійної журналістики «Нова Україна» якісно вирізняється на фоні інших подібних проектів. Зрештою, вона могла стати черговим нічим не примітним практичним тренінгом, якби організатори (громадська організація «Лабораторія законодавчих ініціатив» за підтримки Міжнародного фонду «Відродження») на чолі з Ігорем Когутом не звернули увагу на світогляд українських журналістів, надавши слово не лише журналістам-практикам, які можуть розповісти про закони жанру, а й історикам, правникам та економістам.
— Цей проект унікальний тим, що запрошені експерти розповідають про речі не лише практичні, а й світоглядні, — розповідає Наталія Синьоока, координатор Школи професійної журналістики «Нова Україна». — Ми стикаємося з такою проблемою, коли окрім практичних речей, журналісти більше нічого не хочуть знати. І не знають. Тому ми намагаємося іти не лише прямою й усім відомою дорогою, а й знаходити альтернативні доріжки. Поки що на світоглядні речі журналісти реагують не дуже активно. Очевидно, через те, що стикнулися з цим уперше. Проблема обмеженості українських журналістів справді існує, бо певна світоглядна база не закладена в освіту. Тим часом хіба може журналіста не цікавити історія, право, екологія? Це тільки перша сесія нашої Школи. Після четвертої ми будемо готові повідомити про зрушення.
Наразі завершилася перша сесія проекту. Усього їх планується провести чотири, причому в різних регіонах країни: Київ, АР Крим, Одеса та Західна Україна.
— У нас в країні є багато освітніх проектів і закладів, які займаються підготовкою журналістів. Наша задача полягає в тому, щоб дати можливість журналістам розширити світогляд, краще зрозуміти політичні, соціально-економічні, гуманітарні процеси, — переконаний директор Школи професійної журналістики і голова Ради громадської організації «Лабораторія законодавчих ініціатив» Ігор Когут. — Мені здається, що для людей, які потрапили до Школи — а це редактори газет, телебачення, радіо, ті, хто займаються мінімальним журналістським менеджментом — дуже важливо отримувати світоглядне підживлення. Це і є основне завдання школи — дати можливість журналістам критично аналізувати процеси, акцентувати увагу працівників ЗМІ на їхній соціальній відповідальності, підштовхнути їх готувати не тільки матеріали на доручення редакції, а й самим шукати нові цікаві теми.
За словами пана Ігоря, Школа професійної журналістики є свого роду дочірньою і співіснує з одним із ключових проектів «Лабораторії законодавчих ініціатив» — Українською школою політичних студій.
— Добираючи викладачів для Школи професійної журналістики, ми орієнтуємося на тих експертів, як традиційно працюють із нашою Школою політичних студій. На наступних сесіях ми запропонуємо експертів і теми, пов’язані з проблемами комунікації. Таким чином, ми дамо можливість журналістам підвищити свою кваліфікацію у спілкуванні, — обіцяє Ігор Когут. — Окрім того, ми проводитимемо так звані аспенські семінари, де, читаючи класичну філософську та іншу літературу, обговорюються ключові політичні, гуманітарні, моральні теми та виклики. В Криму ми обов’язково звернемо увагу на проблему етнополітики, зустрінемося з представниками кримських татар, проаналізуємо проблематику флоту у Севастополі. Також ми будемо говорити про національну ідею, про політичні ідеології.
Протягом чотирьох днів першої сесії із журналістами поспілкувалися, зокрема, директор Інституту економічних досліджень та політичних консультацій Ігор Бураковський, голова Ради Лабораторії законодавчих ініціатив і за сумісництвом директор Школи «Нова Україна» Ігор Когут, голова правління Центру політико-правових реформ Ігор Коліушко, завідувач кафедри державно-правових наук «Києво-Могилянської академії» Микола Козюбра, заступник голови правління Комітету виборців України Євген Радченко, науковий керівник фонду «Демократичні ініціативи» Ірина Бекешкіна, завідувач кафедри історії «Києво-Могилянської академії» Наталя Яковенко. Власне медійний корпус представляли шеф-редактор видань проекту «Телекритика» Наталія Лигачова, ведучий програми «Свобода слова» Андрій Куликов, генеральний директор телеканалу «ICTV» Олександр Богуцький та головний редактор газети «День» Лариса Івшина, яка виступила, так би мовити, одночасно за обидва фронти, запропонувавши журналістам поспілкуватися на тему «Медіа та історична пам’ять».
Риторику виступаючих часто диктує аудиторія. А вона була доволі непроста. Серед учасників Школи — далеко не початківці, а вже досвідчені теле-, радіо- та пресові журналісти, телеведучі, відповідальні секретарі, редактори відділів, керівники проектів, головні редактори з різних регіонів України — Києва, Харкова, Луганська, Житомира, Мелітополя, Сум, Коломиї, Ужгорода та інших міст та селищ міського типу. Журналістів, як правило, складно чимось здивувати, вразити та примусити перейматися. Якщо речами власне технічними (тобто всілякими журналістськими «фокусами») їх увагу привернути простіше, то зі світоглядними настановами все значно складніше. Координатор Школи Наталія Синьоока розповіла «Дню», що протягом цих днів з журналістами говорили, зокрема, про конституційну реформу (яка насправді стосується не лише політиків), соціальну відповідальність журналістів, громадянське суспільство, європейські й навіть цивілізаційні цінності, на яких ѓрунтується європейське суспільство, й українське зокрема. Зі слів Наталії, реакція «школярів» на такі серйозні теми не була занадто бурхливою. Та попри це, головний редактор «Дня» Лариса Івшина порушила непросту тему зв’язку медіа та історичної пам’яті українців. Тема для спілкування мала наочне втілення — «Бібліотеку газети «День», яка, як відомо, створена фактично з самих шпальт газети.
Найперше, на думку головного редактора «Дня», українській журналістській спільноті бракує консолідованості. Але згуртованість у ЗМІ повинна виникнути на правильному ѓрунті — історичній пам’яті, яку слід внести у сучасний контекст.
— Буде нова професійна журналістика — буде нова Україна. А сьогодні українське медійне середовище розірване на клапті, — вважає Лариса Івшина. — Тільки українці можуть «замісити» новий контекст, створити запит на нову політику та нове життя. Адже зрозуміло, що в такому середовищі, яке існує сьогодні, поява ефективних політиків малоймовірна. Газета «День» над створенням нового контексту працює вже не перший рік. І ви — так само. Але свої зусилля ми не об’єднуємо. Якщо українські журналісти зможуть знайти спільну мову навколо якихось справді важливих речей, політики рахуватимуться з нами. Нам нав’язали хибне уявлення про конкуренцію: якщо хтось у ЗМІ робить щось добре, інші про це взагалі не згадують. Мені здається, що наші медіа можуть об’єднатися навколо розуміння своєї власної історії. І завдання не в тому, щоби раз чи два на рік вилити на глядачів, слухачів, читачів «кінську дозу» історичної правди, а в тому, щоб у історичному контексті, з позицій історії давньої і нової, розглядати все, що відбувається в Україні сьогодні. Ми також можемо об’єднатися навколо пропаганди розумного читання, щоб читали ті, хто ще до стола не дотягує і з цим навиком вони йшли по життю. Інша тема — це ті книги, які сьогодні є в обігу у наших студентів. Українська освіта не пережила десталінізації на серйозному рівні, і її немає кому здійснювати. Ця гангрена, яку ми постійно намагаємося замаскувати, не дає нам нормально жити. Це стосується й книговидання, і того що читають і як викладають. Тим часом саме журналістика повинна відповідати за ці процеси в суспільстві. І це об’єднує нас із найкращими журналістами Росії. Історія з наданням імені Василя Стуса Донецькому університету розгорнулася не випадково. Вона дуже показова. І це також точка для об’єднання.
До речі, російський аналітик, опозиціонер Ігор Чубайс під час нещодавнього «Громадського діалогу: Москва — Київ» запропонував Росії та Україні вивчати ті сторінки спільної історії, які були спільною боротьбою зі сталінізмом.
Про те, що журналісти потребують орієнтованих на світогляд розмов свідчить один-єдиний фрагмент зустрічі. Йшлося про Літню школу журналістики «Дня», куди, як відомо, ми добираємо найкращих студентів-журналістів. Ми вже неодноразово згадували епізод, коли виявилося, що більшість із наших минулорічних практикантів не знали, хто такий генерал Петро Григоренко. Музей самвидаву, що у Києві, цю білу пляму «зафарбував», але вже на цій зустрічі виявилося, що не тільки студенти, а й журналісти-практики не знають цього імені. Розгублене «а хто це?» — теж продукт безвідповідальності медіа.
— Медіа так сформували суспільство, що людей, які абсолютно нічого суспільно корисного не зробили і які нічого не розуміють, знають усі, а видатних, неординарних і потужних не знає ніхто, — констатує головний редактор «Дня». — А потім усі бідкаються, що у нас немає української еліти. А звідки вона візьметься, якщо ми її не культивуємо? Та еліта, яку сьогодні має Україна, абсолютно відповідає найкращим європейським зразкам. Коли після спілкування з такими людьми подивитися на парламент, то «різниця температур» дуже помітна, люди починають порівнювати масштаби й розуміти, якою мала би бути планка української політики. Джеймс Мейс за всі роки роботи в Україні не мав жодного повноцінного ефіру на нашому телебаченні. Ми витрачаємо сили на «політичних горобців», тоді як поруч із нами стоять титани. Вони потребують, аби хтось їм сказав, що вони титани, вони потребують, аби молоде покоління на них подивилося і жило інакше — з відчуттям гордості за те, що українці є такими. За часів Кучми ніхто не забороняв говорити про історію, тому «День» говорив про це, але масова увага була прикута лише до акції «Україна без Кучми». Уся суспільна енергія була спрямована в політичне русло. Потім, коли сталося не так, як гадалося, всі почувалися страшенно розчарованими. Насправді ми інвестуємо величезну кількість енергії не в ті об’єкти, в які мали б інвестувати. Тому я кажу, що історія важливіша за політику. Уявіть, яким був би шок, якби одного тижня нікого з політиків не запросили в студію, а запросили б культурологів, архітекторів, лікарів... Телебачення здатне «перемкнути» суспільну свідомість. Натомість ми продовжуємо, як сліпі коні, ходити по старій колії, котру нам проклали політики, і намагаємося зрозуміти, чому ж наше суспільство таке... Ми повинні поєднати зусилля інтелектуалів з медійними можливостями. Звичайно, далеко не вся журналістика приділятиме цьому увагу, але та, яка хоче бути якісною, та, яка ставить собі надзавдання, на мій погляд, робити це зобов’язана.
Традиційно слова Лариси Івшиної викликали дуже багато запитань. Часові рамки семінару порушено, але ж надто цікавими були запитання й надто неоднозначних і складних відповідей вони вимагали.
В’ячеслав БІГУН, науковий співробітник Інституту Корецького, незалежний журналіст, Київ:
— Там, де фігурує слово «історія» — це вже питання світоглядне. На вашу думку, історія — це белетристика чи наука? Тому що французи вважають історію белетристикою. І які критерії ми можемо застосовувати щодо особистостей, говорячи, титан це чи не титан?
— Україна — це не Франція, де історія вже може бути белетристикою... І то — сумніваюсь... Для України історія — більше, ніж політика. Тому що наша історія повинна диктувати нам нашу політику. І якби ми всі її добре знали, а наші вожді відчували її своїм спинним мозком, то в таких обставинах наша незалежна історія склалася б інакше. Після 1991 року всі чудово розуміли, яким повинен бути набір законопроектів для функціонування нормальної сучасної держави. Але те, що ці закони не приймали, не означає, що політики такі нерозумні. Це означає, що існували певні інтереси. Навколо є немало тих, хто не зацікавлений у незалежній Україні. А ми, українці, — і це ще одна площадка для об’єднання — повинні бути зацікавленими в тому, щоб зберегти свою державність. Наша держава відтворюється. Хіба за таких умов ми можемо собі дозволити, щоб наша історія була белетристикою?
Пригадую, як майже п’ять років тому у Києво-Могилянській академії була цікава дискусія. Британці приїхали до України, аби навчити нас засадам журналізму, що означає: візьми інформацію звідси, перенеси сюди, по дорозі візьми дві точки зору, причому, один скаже, що це — біле, а інший скаже, що це — червоне... Ясна річ, школа «ВВС» — це далека дорога, британці не одразу до цього прийшли, і нам є що у них запозичити. Але перш ніж створити «ВВС», треба створити Британію. А хто буде створювати нашу «Британію»? Хто дасть собі труд розібратися в українській історії? Це повинна зробити зокрема й журналістика.
Мар’яна П’ЄЦУХ, керівник проекту он-лайн видання Novynar.com.ua:
— Найпростіший спосіб створити згаданий вами спільний інформаційний контекст полягає, мабуть, у пошуку ворога та підтримці цього образу. Наскільки цей спосіб правильний? І пов’язане з цим питання: чи бачили ви стрічку «Тарас Бульба»? Чи треба українцям ігнорувати цей фільм? Адже це схоже на позицію переляканого громадянина...
— Це не вияв слабкості, хоча, звичайно, фільм Бортка нас дражнить. Очевидно, ми повинні були б мати свого «Тараса Бульбу». Причини того, що його немає, не лише культурно-фінансові. Ми можемо сказати, що зараз ми не маємо грошей на такий фільм. Але якби вони були, чи був би він знятий? А якби він був знятий, то про що? Ось у чому суть! Якою має бути його ідея? Якою є українська точку зору на твір Гоголя? Ця дискусія насправді може бути дуже широкою, аж до того, чи усвідомлюємо й відчуваємо ми себе спадкоємцями Русі.
Наталя Кликова-Волянюк, випусковий редактор програми «Доброго ранку, Україно!», ТРК «Ера», Київ:
— Бачити і чути особистостей в ефірі — це справді цікаво, але ж є поняття рейтингу. Як ви з цим справляєтеся? Коли я запрошую до студії культурологів, то потім мені дорікають за зниження рейтингів...
— Ідеться про нашу країну. І якщо ми тут декламуємо високі слова про громадянське суспільство, про відповідальність медіа, то ми повинні розуміти, що доза присвяченого Україні і її історії продукту повинна збільшуватися навіть у тих телепроектах, які для цього здаються непридатними. Давайте перевіримо! Можливо, саме тут і буде високий рейтинг. Сподіваюся, книги «Бібліотеки газети «День» прокладають дорогу до того, щоби з часом такі видання, програми, проекти стали рейтинговими та прибутковими. Але тут може бути ось яка проблема: буває, що в студії сидять сонні журналісти й напівсонний культуролог... Але ж це не режисура рейтингу. До культурології теж можна підходити по-різному. Тому це — питання якості.
Оксана РЯБЧУН, головний редактор газети «Событие», Дніпропетровськ:
— Кількість україномовного населення в Україні збільшилася. Але нічого не змінилося у пропорціях російськомовної та україномовної преси. Чому? Яка перспектива цього процесу?
— Це залежить від якості української держави. Якщо буде ефективна політика, кількість людей, що говоритимуть українською, моментально збільшиться. Раніше практика часів Радянського Союзу доводила: говориш українською — щось із тобою не так, треба до тебе дуже уважно придивлятися. І те, що зараз намагаються видати за «просунутість», насправді є генетичною хибою ще тих часів. Звичайно, про тих, хто вважає себе росіянами, не йдеться. Треба починати з того, що ми, журналісти, культивуємо україномовність як абсолютну норму, а не подвиг. Історія україномовної преси та джерел її фінансування має витоки у «чудових» роках первісного накопичення капіталу. Яким чином ті, хто накопичив, зорієнтовані на українську державу? Але якщо є відповідальний національний капітал, ми повинні дбати про те, аби його не нищили.
Юлія МОТРИЧ, ведуча новин Першого Національного:
— Українську історію сьогодні тлумачать по-різному. Ви кажете, що історія важливіша за політику. Так, але ж політика найперше впливає на історію. Які джерела ви використовували, готуючи видання своєї «Бібліотеки»? І яке ваше ставлення до варіацій на тему української історії?
— Є такий простенький анекдот: «Ви слухали Шопена? Так, мені Рабинович насвистав...». Так і тут. Виконання історичної теми може бути в стилі симфонічного оркестру, в джазових варіаціях, а може бути й так... Рабинович насвистав. Ми контактуємо з авторами із серйозною науковою репутацією, які працюють з архівами. Тому реакція на наші книги дуже схвальна. Історія в стилі «лайт» — це теж добре, бо не всі ж можуть «підняти» Грушевського. Але навіть така історія повинна бути доброякісною. Тарас Чухліб, Віктор Горобець — це молоді вчені, але великі імена для майбутнього. Звичайно, багато чого доброго й політики зробили протягом цих років, та історики зробили дуже і дуже багато. Але я ніколи не бачила, щоб наші молоді політичні надії дуже ясно й чітко висловлювалися з дражливих історичних питань. Уже не перший рік я висуваю ідею того, щоб кандидати в Президенти складали публічний іспит з історії України. «Острозька академія» радо відчинить для таких випробувань свої двері... Я веду до того, що так само як для політиків, так і для журналістів, перш ніж займатися своєю справою, потрібно обрати свою країну.
Після двогодинного спілкування, що завершилося оплесками і «набігом» на книги з серії «Бібліотека газети «День» Мар’яна П’єцух, керівник проекту он-лайн видання Novynar.com.ua, зізналася:
— Практичні журналістські навики можна вивчити і в Україні, й за кордоном, а от концептуальним речам тебе за кордоном не навчать. Це те, що потрібно доносити до лідерів громадської думки, серед яких є й журналісти.
Марина Усенко, головний редактор газети «Булава» (Херсон) зазначила:
— Я буваю на багатьох тренінгах, але цей мені здався особливо цікавим. Адже коли ми спілкуємося, ми не тільки знаходимо спільну мову, ми повертаємося в свої редакції зі свіжими ідеями та думки, які доносимо до читачів.
Досить несподівано було побачити серед «школярів» телеведучих. Ілона Довгань, обличчя «ТСН» («1+1») вважає, що насправді нічого дивного тут немає, адже ведучим також потрібно розвиватися.
— Я вважаю, що потрібно постійно вдосконалюватися, вчитися, піднімати свій рівень. Такі школи та семінари — це один із методів підвищити свій рівень. Тому що одна справа — коли ти щось читаєш, щоб бути начитаним, і дивишся, щоб бути «набаченим», а інша справа — це безпосереднє спілкування з носіями інформації, яке має велике значення. Спілкування з людьми з різних сфер розвиває журналістів. Мені дуже сподобалася фраза Наталі Яковенко, доктора історичних наук із Києво-Могилянської академії, яка говорила про те, що кожен до історії ставить свої запитання. І з часом ці питання змінюються, вони можуть бути поставлені під іншим ракурсом. Журналісти повинні знати історію і дивитися на події під певним історичним кутом — це безсумнівно. Бо історія — це певний фон, на якому ти сприймаєш сьогодення по-іншому. Вона дає тобі десь скептицизм, десь поблажливість, і навіть здатність прогнозувати майбутнє.
Насамкінець Лариса Івшина наголосила:
— Журналістика — це на 90 відсотків самонавчання та самоорганізація, і тільки на 10 відсотків — інструментарій. Зараз наша країна як ніколи потребує вашої живої енергії!
Схоже було на те, що молоді журналісти принаймні внутрішньо із цим погодилися.
