«Охоронець часу» (оригінальна назва — Hugo — за ім’ям головного героя, Х’юго Кабре, хлопчика-сироти) за своїм сюжетом і світовідчуттям є різдвяною історією. Прискіпливо судити його якось не з руки, надто вже невибагливий жанр.
З іншого боку, в самому сюжеті закладено сутнісне протиріччя. Адже це не просто казка про порятунок бідної дитини, ні: основні події розгортаються довкола легендарного французького режисера епохи німого кіно Жоржа Мельєса, чиї фільми давно стали класикою і розібрані на цитати. Інакше кажучи, Скорсезе робить заявку на видовище з відчутно синефільським акцентом, з декількома смисловими й візуальними шарами. Як наслідок, виходить щось зовсім інше.
Головний герой картини, підліток на ім’я Х’юго (Аса Баттерфілд), живе в технічних приміщеннях над вокзалом і наглядає за вокзальними годинниками — заводить, змащує, лагодить, а їжу добуває дрібною крадіжкою. Його батько і дядько були годинникарями, але батько загинув через нещасний випадок, дядько — від алкоголізму, а хлопчик залишився сам. Уся історія починається після не зовсім добровільного знайомства Х’юго з усіма забутим Жоржем Мельєсом (Бен Кінгслі), який працює на вокзалі продавцем іграшок.
Розповідаючи про те, чому він покинув знімати кіно, герой Кінгслі каже, що після жахів Першої світової війни його фільми-казки ніхто не хотів дивитися. Насправді, все набагато прозаїчніше й водночас гірше. Мельєс намагався заробляти, продаючи кінотеатрам копії своїх фільмів, але ринок США виявився для нього закритим, оскільки знаменитий винахідник Томас Едісон, який створив і «кіноскоп» (пізніше за братів Люм’єр), вважав себе власником усіх американських патентних прав на кінотехнології та був переконаний, що має право копіювати і продавати для показу будь-який зроблений без його санкції (!) фільм, зокрема й роботи Мельєса. Отже, Мельєс не отримав практично нічого за показ своїх фільмів у США, що були найбільшим кіноринком на той час, і 1914 року продав свою студію. Негативи своїх фільмів він у нападі люті спалив — щоправда, Скорсезе чомусь перетворив цей справді драматичний момент на аутодафе декорацій до фільмів, а з плівок, за його версією, зробили підбори до жіночих черевичків.
Загалом, Скорсезе прагне обминати цю неприємну тему. Звичайно, введення в сюжет Едісона-лиходія (з усіма його безперечними талантами справді неоднозначної особистості) повело б історію іншим шляхом, але ж і поворот, запропонований сценаристами (Джон Логан за книжкою Брайана Селзніка), зовсім не переконливий.
Утім, переконливості тут взагалі мало, і стосується вона переважно акторських робіт. Кінгслі працює блискуче, а Саша Барон Коен у ролі вокзального інспектора показав себе як цікавий комічний актор. Однак фільм взагалі схожий на вульгарну листівку. Досить кількох оригінальних кадрів Мельєса, щоб звести всі хитрування Скорсезе нанівець: перший був справжнім чарівником кінематографа, другий, на жаль, залишився підмайстром у похилому віці.
