Учора Сполучені Штати Америки 228 раз відзначали свій День незалежності. Але Україна цього разу випередила свого стратегічного партнера і святкувала американську незалежність на день раніше — у суботу.
Традиційно місцем грандіозного пікніка (на 4 тисячі осіб), де рікою лилося пиво і кока-кола, що заїдалися усілякими барбекю, хот-догами і безкоштовним морозивом, став київський стадіон «Спартак». Традиція є традиція, і нинішнє свято мало чим відрізнялося від торішнього. Ось тільки не запрошених заздалегідь і все ж бажаючих потрапити за чавунну огорожу стадіону киян було набагато менше, ніж минулого року. І майже не було міліції, яка рік тому охороняла цю огорожу з інтервалом у кожні п’ять метрів. І навіть внутрішня охорона свята втратила пильність і не перевіряла, як минулого року, кожного, чий паперовий зоряно-смугастий браслет на зап’ястку ховався під рукавом сорочки. Чи позначилася на цьому недавня передача влади в Іраку місцевій владі, чи американці усвідомили, що в Україні у них немає ворогів? Словом, для гостей України майже все тут було як вдома, а українські друзі й приятелі цієї країни та її громадян, без будь-якої візи могли побувати на її незалежній території та долучитися до невимушеної атмосфери свята, де кожен розважався, як хотів. Власна незалежність і самостійність, до речі, за будь-яких обставин важать для американця анітрохи не менше, ніж незалежність його країни. І це прищеплюється з раннього дитинства.
На біговий доріжці стадіону мене зупинив, мабуть, чи не трирічний малюк і, високо задерши голову, щось пробелькотав. Я двічі перепитував, поки зрозумів, що цікавить юного американця, який уже досить пристойно опанував російську мову. «А де тут малюють людей?», — спитав він мене і, отримавши відповідь, стрімголов побіг по діагоналі футбольного поля туди, де усім бажаючим, котрі вистояли чергу, малювали на щоках американські прапори та яскраві квіти...
А головний упорядник свята, президент Американської торгової палати в Україні Хорхе Зукосскі, який зустрічав торішнє свято незалежності поголеним, але у шортах і червоній тенісці, цього разу для солідності відростив тижневої давності щетину та одягнув добре нам знайомий костюм дядька Сема — смугасті штани і високий зоряний циліндр. На повідку президент тримав лютого на вигляд чорного пса. Але варто їм було зупинитися, як навколо збиралися люди і починали фотографуватися, обійнявшись із Семом. І тут таки діти й жінки різного віку гладили собаку, а він крутив хвостом і цілував усіх прямо у губи. Тим часом я зголоднів й обміняв українську п’ятдесятку на десять пікнікових баксів (без них тут не отримаєш ані пива, ані барбекю). З кожного з них на мене дивився тепер уже знайомий пес. І я подумав про те, що у моїй країні навряд чи дозволили б помістити собаку на те місце, що традиційно належить президентам — у американців почуття гумору, напевно, не таке, як у нас.
Та і взагалі, чи не відчували себе чужими на цьому святі життя мої співвітчизники? Ось звивається у танці молода пара. Що вони думають з цього приводу?
— Взагалі-то я не розмовляю російською, — сміючись відповідає хлопець і продовжує у такому ж жартівливому тоні: — Моє ім’я Максим, я син американського президента і тому я тут. Жартую, звичайно. Ми особливо не думаємо про Штати. Просто тут весело. Навколо гарні доброзичливі люди.
— Де ви працюєте?
— У даний момент я безробітний.
— А бізнесом не маєте наміру зайнятися?
— Звичайно, ні. Це дуже шкідливо... (Чим наш гумор гірший?)
— А я вже сім років живу у Лос-Анджелесі, — включається у розмову дівчина, — і люблю День незалежності за визначенням, тому що це національне свято моєї країни. Моє ім’я Олена Козлова. Мені страшенно подобається Україна і Київ, це динамічне місто, що чудово розвивається.
Павло Редько патріотично надів на американське свято українську вишиванку. Він працює у консорціумі з удосконалення світу — менеджер з поширення ситуаційного методу навчання.
— Для мене це просто свято, гарне свято. Я приєднуюся до цього дня американської незалежності, тому що я знаю, що таке незалежність для України.
Подруга Павла, Ганна Афіногенова працює у реабілітаційній лікарні. Може, тому, очі у неї, всупереч загальним веселощам, дуже сумні.
— До цього свята я ставлюся насправді, як до можливості відпочити. Я, звичайно, поважаю самовизначення народів і, насамперед, українського, але для мене це більше відпочинок, ніж свято з певним політичним підтекстом.
— Ви б хотіли жити так, як живуть у своїй країні громадяни США?
— Я насправді не знаю, на якому рівні живуть американці. Я там не була, але вважаю, що вони живуть, як скрізь, хтось дуже добре, а хтось дуже погано.
Павло, як і Ганна, не був у Штатах, але побувати там, як і в інших країнах світу, хотів би...
Підприємець Олександр Абчугський розташувався на трибуні стадіону. Він із задоволенням посмоктує товстенну сигару і виглядає справжнім американцем. День незалежності США він святкує постійно і називає його «компактним, добре організованим і веселим».
І ще одне інтерв’ю дала «Дню» американська сім’я. Лінда й Едвард МакРерсон працюють у Києві. Він професор. Вона працює у фірмі, яка має намір будувати тут культурний центр. Лінда підтверджує, що їй подобається зустрічати в Україні День американської незалежності.
— Вдома ми це свято зустрічаємо точно так само: музика, безліч друзів, смачна їжа.
Сину Лінди й Едварда восьмикласникові Райту в Україні дуже подобається. Особливо нові торгові центри у Києві. Вони нагадують йому американські. Райт навчається тут в американській школі і російською розмовляє без акценту. Але української мови в його школі немає. При бажанні її можна вивчати з десятого класу. Але тільки факультативно...
Це повідомлення дещо збентежило. Чи поважають у Штатах не тільки свою, але й українську незалежність, якщо навчають своїх дітей у київській школі російської, а не української мови?
