Особистість ця легендарна для експериментаторів усіх мастей. Йому приписують ініціацію панк-руху в СРСР. Так званий паралельний кінематограф 1970— 1980-х років немислимий без хаотичних чорно-білих короткометражок Юфіта. Пройшовши стажування у Сокурова, головний некрореаліст затвердився у статусі ледве чи не центрального кінопідпільника Росії. Його повнометражні роботи настільки ж шокуючі та підкреслено дилетантські, як і ранні фільми. «Вбиті блискавкою» у цьому ряду займають особливе місце. Годинна стрічка — щось на кшталт філософського маніфесту, що пропонує, щонайменше, новий погляд на еволюцію та походження людини. За змістом «Вбиті блискавкою» — монолог дівчинки, яка стала антропологом, про дивацтва свого дитинства, про тата-підводника, який таємничо зник, та його подвиги, нарешті, про нову теорію еволюції. Теорія ця здатна довести до божевілля будь-якого біолога. Виявляється, теорія Дарвіна помилкова, дерево і камінь можуть бути як нащадками, так і предками людини, а статеві відмінності — лише прикра мутація, збій, не передбачений природою. Інфантильну феєрію обрамовують тягучі епізоди з оголеними звіролюдьми, які блукають середньоруськими лісами. У фіналі стає ясно, що божевільна гіпотеза підтвердилася. Людина стала такою, що її не відрізниш від навколишнього середовища, двоногий погладжує березу з повним відчуттям спорідненості. По суті, некрореалізм досяг логічного завершення — грань між розумом і природою, живим і неживим стерто.
Я відвів так багато місця маргінальному опусу аж ніяк не внаслідок його потужного естетичного потенціалу. «Вбиті блискавкою» — це замкнений на самому собі, мізантропічний авангард, бліда тінь інших експериментів. Але саму наявність фільму та його дивакуватого режисера в тілі російського кінематографа — саме свідчення його, кінематографа, гарного самопочуття. Бо тільки повноправне співіснування «дна» і вершини, темного, злого узбіччя і самовпевненого «центру», — тих же Юфіта та Рогожкіна, — і забезпечує розвиток кіно в окремій країні як такого. Інша справа, що російських фільмів, подібних Юфітовому, має дійсно набратися на окрему програму. Але й того, що є — чимало.
Напевно, питома вага бунтарів у будь-якій країні приблизно однакова. Підозрюю, що Кім Кі Дук у Південній Кореї займає те ж саме місце, що й Юфіт у Росії. Його фільми, сповнені психологічних надривів та шокуючого насильства, напевно контрастують з іншим корейським кіно. Попри загальне захоплення критиків, Кі Дук так і не здобував серйозних нагород на фестивалях — міжнародні ареопаги просто не знають, що з ним робити. У Москві два фільми невгамовного корейця рознесли по двох різних програмах — «Екзотиці» («Поганий хлопець») і респектабельній «АиФории» («Адреса невідома»). Однак і там, і там улюбленець кінознавців виглядав чужаком. Відмінна риса його творів — випробування на розрив усіх і всіляких моральних засад. У «Поганому хлопці» кохання між панночкою і бандитом реалізовується у формі перетворення дівчини на повію, а її хлопця — на її сутенера. «Адреса невідома» й поготів нагадує вивернених навиворіт російських класиків. Туга життя у провінційному містечку обертається фонтаном кривавого абсурду. Причому вбивають і калічать один одного не тільки від великої ненависті, але й від не меншої любові...
Іспанець Педро Альмадовар — уже колишній підпільник, який отримав нещодавно «Оскара». Тому його свіжа мелодрама «Поговори з нею» обгрунтовано опинилася в «АиФории». Двоє чутливих чоловіків доглядають коханих, які перебувають у коматозному стані. Як завжди, у Альмадовара все красиво знято, багато бурхливих почуттів, натхненних облич і рясно змочений сльозами хепі-енд, нехай навіть ціною життя двох із чотирьох головних героїв. Все це вражаюче виглядало б ще наприкінці минулого десятиріччя. Але нині, незважаючи на всі пориви, на весь режисерський темперамент, таке кіно виявляється чимось на кшталт складної, відмінно зробленої дрібнички. Без сумніву, яскрава «картинка» у фільмі, оснащена постмодерністськими завитушками — це дуже багато. Але, досягши витонченості у царині іронії та цитати, кінематограф 1980—1990 х нині виявляється не при справах, його бутафорським істинам загрожує незатребуваність. По-своєму точно відчув це інший метальник візуального бісеру — Франсуа Озон. Його «Вісім жінок», що відкрили ММКФ, — чиста розвага, елегантна суміш мюзиклу, детектива та комедії, укріплена небувалою концентрацією зірок. Нікому ще не вдавалося зібрати в одному фільмі Ізабель Юппер, Катрін Деньов, Фанні Ардан та Емманюель Беар. Але й особливих надзавдань тут немає. «8 жінок» — сувенір початку століття, написаний дорогими фарбами. Його приємно дивитися, не більше.
У даному огляді відзначено лише найбільш значні стрічки як поза конкурсом ММКФ, так і його змагальної частини. Варто було згадати, наприклад, полістилістичний «Готель» Майкла Фіггіса, створений різними способами зйомки, або деякі роботи з тієї ж «Екзотики». Тож і ця, і попередня стаття («Новий гіркий стиль: забавні ігри») — щось на кшталт ескізу, сподіваюся, досить адекватного загальній картині.
Отже, в русло пошуку повертається реалістична фактура, нехитрі образи, переживання буденної (необов’язково «маленької») людини. Саме такою зосередженістю на невпорядкованих, повсякденних життєписах відзначаються «Людина без минулого» Акі Каурісмякі, «Син» братів Дарденн, з певними застереженнями — драми Кім Кі Дука та дослідження побуту «другорядних людей» Кіри Муратової. Те, що складається зусиллями цих чудових і дуже різних режисерів, ризикну назвати новим гірким стилем. Гіркота тут не від розчарування в людині — від віри в неї. В її нехай безглузді та смішні, але щирі пориви. В її кульгаву — на межі виживання — долю.
Це смак нинішнього століття.
