На це риторичне запитання існує проста риторична відповідь: ми не знаходимо українських картин у конкурсних програмах престижних міжнародних кінофестивалів, оскільки в нашій країні пристойного кіно тепер не знімають. Щоправда, слідом за цим виникає наступне запитання: що заважає країні, яка має кілька кіностудій і університет, який готує кінорежисерів, акторів, операторів, звукорежисерів, а тепер уже й сценаристів, знімати хороші фільми? Під час перегляду картин XXVIII Московського міжнародного кінофестивалю я приміряв побачене до реалій нашого життя, щоб зрозуміти, чого ж нам усе-таки бракує, щоб хороше кіно могло з’явитися й в Україні.
Як мені вже доводилося писати, в одній із програм ММКФ («Навколо світу») була українська «Штольня», що саме по собі особливої честі кінематографу країни, яка потрапила в цю програму, ще не робить. Інша річ — конкурс, «Гала-прем’єри» або «Національні хіти», мало не найпопулярніші програми у фестивальної публіки. Але туди нам прориватися було ні з чим.
Український слід знайшовся також і в документальній програмі «Нового російського кіно». Півгодинну стрічку «Гладій. Повернення» зняла випускниця Київського театрального інституту ім. Карпенка-Карого Мирослава Хорошун. І хоч автор картини, як і її головний герой, канадський актор і режисер Григорій Гладій, виховані в нашому ВНЗ, фільм належить Росії. Інший документальний фільм, «Смерть робітника», який починається з кіноновели про українських шахтарів, зроблений німецькими кінематографістами.
Це нам, хто сприймає свою країну і світ через екран обслуговуючого інтереси влади телеящика, здається, наче ми вже майже дозріли для того, щоб увійти в об’єднану Європу. Але от режисер Міхаель Главоггер, який приїхав у Донбас зі знімальною групою, зробив висновок, що ми за рівнем соціальної турботи про своїх громадян нічим не відрізняємося від Нігерії. На відміну від наших кінематографістів, німецький кінорежисер не полінувався спуститися зі своїми колегами в покинуті донбаські шахти та зняти там «ударну працю» шахтарів-нелегалів, які видобувають вугілля навіть не відбійним молотком, як це робили в середині минулого століття, а за допомогою молота та зубила. Заповзаючи в забій висотою трохи більше півметра, замурзані люди в касках довбають чорне золото тільки заради того, щоб тут же, лежачи в незручній позі, тягати брудними руками вареники зі спільної каструлі. Немов коні, разом зі своїми чоловіками тягають вугілля «на гора» і шахтарські дружини — іншої роботи тут ні в кого немає. На виручені за продану вуглинку гроші куплять продукти, необхідні для приготування простої їжі та самогонки, якими роботяги щодня насичують вічно голодне, змучене рабською працею фізичне тіло. Невидиме ж, тонке тіло розуму та почуттів, вони підживлюють нецензурною лайкою та спогадами про колишнє сите життя, у якому були свята і навіть сімейні поїздки на море.
Присвячена Україні новела (а у фільмі їх п’ять) називається «Герої» — режисер не уник знади використати хроніку стаханівських трудових подвигів. Зіставлення казенного оптимізму радянських часів з гнітючою безвихіддю сучасного життя його величності робочого класу примушує подивитися на історію України (принаймні її останнє сторіччя), як на злий жарт долі, як на фарс, участі у якому дуже хотілося б уникнути.
Услід за сюжетом про українських «дітей підземелля» слідують кінооповідання про індонезійських видобувачів сірки, китайських сталеливарників, пуштунських зварників, які розрізають списані нафтові танкери, нігерійських забійниках худоби. Останні просто під відкритим небом щодня перерізають горло трьом із половиною сотням цапів і буйволів, котрих тут же обпалюють на багаттях. Цікаво, що живодери, які цілими днями стоять у ріках крові, люблять говорити про Бога, висловлюючи Йому вдячність за можливість убивати. Особливого драматизму вся ця сумна історія набуває через те, що вдячність Творцю виголошується зі справжнього пекла, яким подається світ у «Смерті робітника». Пекла, з якого його мешканців не визволить навіть смерть. Тому що за нею почнеться нове пекло — у тих, хто на зразок тварин існує лише заради шматка хліба або м’яса, здобутого ціною страждань інших істот, навряд чи є надія на порятунок.
То що ж перешкодило нашим кінематографістам зняти на плівку сповнене болю та відчаю життя своїх співвітчизників і таких же нещасних рабів з інших країн? Хто не дав нашим режисерам створити двогодинну стрічку про виснажливу працю, сам факт наявності якої повинен примусити надовго замовкнути в покаянні всіх політиків усіх країн і народів? Відповідь очевидна: ми не здатні знімати таких фільмів через свою соціальну незрілість, свою інфантильну байдужість, що є характерною рисою як наших художників, так і влади, яка їх виростила.
Відсутність розвиненого кінематографа, як і наявність у країні покинутих напризволяще людей, також свідчить про соціальну та культурну незрілість держави. Принаймні, тієї її частини, що має становити політичну, ділову та культурну еліту. Приналежність до еліти, як відомо, визначається не наявністю украдених мільйонів і не фактом володіння владою, отриманою шляхом маніпуляцій суспільною свідомістю. Еліта характеризується насамперед здібністю до глибокого переживання та серйозного осмислення світу. Без цієї здатності не лише не створиш сильної і справедливої держави, але, як з’ясувалося, навіть не знімеш такого фільму, що бере за серце та примушує думати.
Звісно ж, у нас є тямущі талановиті режисери. Але навіть якщо допустити, що завтра хтось із них продемонструє готовність зняти шедевр, і майбутньому оскароносцю виділять під фільм чималі гроші, то він навряд чи зможе виконати перед самим собою ж поставлені творчі завдання. Задум українського режисера задихнеться через дефіцит тієї ж еліти, відсутньої і в нашому акторському цеху. Нашому режисеру дуже важко буде знайти у своїй країні потрібну кількість таких облич, на які глядачу хотілося б дивитися, облич, у які, кажучи кіношною мовою, камера закохується з першого погляду. Адже ігровий кінематограф — це насамперед обличчя. І долі, які проступають через ці обличчя. У нас же, крім востребуваного російськими та польськими кінематографістами Богдана Ступки, за великим рахунком, можна знайти ще кілька акторів, здатних зачаровувати глядача.
Через дефіцит цікавих акторських облич, на яких прописана нелегка доля людини, в Україні не можна, наприклад, зняти «Шалене кохання», як це зробив Клод Лелюш. Адже в його розпорядженні були Матильда Сеньє, Мейвенн Ле Беско, Массімо Раньєрі й інші чудові актори, які не набридають, навіть якщо вони нічого не роблять і нічого не говорять, а лише дивляться на тебе з екрана. У результаті у французького класика вийшов розумний, тонкий фільм про кохання та зраду, в якому за невимушеною, витонченою легкістю оповідання ховаються неабиякі пристрасті та досить серйозний зміст.
Знову ж таки, якби наш режисер забажав зняти комічну мелодраму про кохання скромного службовця до розкішної повії, як це зробив Бертран Бліє в «Скільки ти коштуєш?» (приз — Срібний «Святий Георгій» за кращу режисерську роботу), він також зустрінеться з непереборними труднощами. Бо українському режисеру навряд чи вдасться створити не безглуздий і не вульгарний фільм про спробу перетворити розкішну жрицю кохання на покірну, люблячу дружину і домогосподарку без Моніки Беллуччі і Бернара Кампана, Жерара Депардьє і Жана-П’єра Дарруссена. Не легше йому буде зняти і щось навіть віддалено схоже на «Дублера» — легку комедію ситуацій, як це зробив Франсіс Вебер із допомогою Даніеля Отея, Крістіни Скотт Томас й Аліса Таліоні. Звівши в одному сюжеті красуню-модель, закоханого в неї мільярдера та вимушеного за винагороду жити з нею під одним дахом простого паркувальника автомобілів, режисер не тільки потрафив народній нелюбові до готових скупити всіх вродливих жінок світу олігархів. Він ще й підтримав таку необхідну нам віру в перемогу простоти, щирості та кохання над хитрістю, торгом і розрахунком.
Щоб зняти «Пори року» (психологічну драму про нещасних одне без одного чоловіка та жінку, але й не здатних також бути щасливими разом), турецькому режисеру Нурі Бельге Сейлану, який зіграв у фільмі головну роль, знадобилася партнерка з обличчям і внутрішньою силою актриси Ебру Сейлан.
Неабиякі особистості акторів знадобилися також і режисерам, які зняли картини-переможниці конкурсу. Німцю Бюленту Акінчі знадобився Йенс Харцер, щоб фестивальне журі відзначило виконавця призом — Срібний «Святий Георгій» за краще виконання чоловічої ролі у фільмі «Страхування життя». Англієць Джеремі Брок зміг отримати спеціальний приз журі Срібний «Святий Георгій» за свій дебют «Уроки водіння» завдяки чудовій Джулі Вотерс у ролі колишньої актриси. Крім цього, сама виконавиця удостоїлася призу Срібний «Святий Георгій» за краще виконання жіночої ролі. Та й шведський режисер Отман Карім навряд чи повіз би додому головний приз XXVIII ММКФ Золотого «Святого Георгія» за повнометражний режисерський дебют «Про Сару», якби роль дівчини, зосередженої на діловій кар’єрі, але абсолютно нещасної в особистому житті, не зіграла чудова Лінда Цилякус.
Нарешті Педро Альмодовар навряд чи зняв би своє «Повернення», що завершило нинішній Московський кінофестиваль (у Каннах він отримав два призи — за кращий сценарій і колективний приз за краще виконання жіночих ролей), якби не прекрасні актриси, серед яких, звісно ж, виділяється чарівна Пенелопа Крус. Почитайте, з якою любов’ю режисер говорить про неї (просто дивитися на Пенелопу, за його визнанням, — «чисте задоволення»). «Немає більш захоплюючого видовища, ніж спостерігати, як пара її холодних грізних очей несподівано наповнюється слізьми, що перетворюються на гірський потік, або як сльози ніжним серпанком затягають їй очі, але так і не проливаються. Пенелопа Крус — розумна актриса, але вона — зосередження руйнівних емоцій, необхідних моєму фільму».
Більш ніж очевидно, що ми ніколи не створимо хорошого кіно, якщо, на кшталт Альмодовара, не навчимося цінити особистість, обличчя, очі іншої людини. Та що там очі — кожну сльозинку, що з’явилася в них. Тому що хороше кіно (як і хороша країна), народжується з любові, iз зачарованості людськими обличчями та пильної уваги до людських життів і доль.
