Нинішній дев’ятий фестиваль, на відміну від попереднього, вийшов камерним, менш видовищним: акцент з театралізації змістився на музичне експериментування, на абсолютно незвичайні поєднання інструментів і артистичних темпераментів. Вистачало «світових прем’єр», причому опуси наших композиторів не поступалися творам закордонних колег. Другою цікавою рисою була активна участь жінок-композиторів. Проте воно й не дивно, адже й беззмінний керівник «Днів і ночей» Кармелла Цепколенко — плідно працюючий автор; в перший вечір німецький ансамбль «Neue Flotentone» виконав її новий «Дуель-дует №8». Уперше виконувалися також «Моління за Сельве» Людмили Самодаєвої, «Острів Фанк» Світлани Азарової, «Карл і Клара» Юлії Гомельської, «Два крила» Майї Вірсаладзе, «Magni nominis umbra» Богдани Фроляк. Крім того, гостям фестивалю було представлено компакт-диск «Одкровення таїни» — мультимедійна база даних українських жінок- композиторів. Це дійсно важлива й якісно виконана робота, проведена очолюваною Кармеллою Цепколенко Асоціацією «Нова музика». Адже розквіт вітчизняної школи жінок-авторів — справжній феномен, ще не осмислений ні критикою, ні більш широким культурним співтовариством. На самому сиди- ромі зібрана двома мовами докладна інформація про 12 українських жінок-композиторів — біографії, повні реєстри творів, адреси, фото й понад 100 опусів — загалом 22 години музики. Значення цього диска для професіоналів, так само як і для любителів музики, важко переоцінити, оскільки наші фірми звукозапису вітчизняних композиторів (обох статей!) просто ігнорують.
Щодо фестивалю, то він відкрився досить незвичним ансамблем, складеним двома квартетами — валторновим Одеської філармонії та перкусійним «Main-Ufer Percussion» (керівник — президент фестивалю Бернгард Вульф), який виконав експресивну п’єсу Штеффена Шляермахера «Acht!» Однак у першу ніч відкриттів було небагато. Найбільше публіці припав до смаку німецький дует «Neue Flotentone». Обдаровані й, головне, вельми артистичні флейтистки, Анне Горстман і Дерте Нінштедт зачарували зал розкованою манерою виконання і своїм вражаючим набором флейт. Сам лише вигляд таких інструментів, як контрабасова блокфлейта або субконтрабасова блокфлейта викликали в меломанів тихий екстаз. Якщо врахувати й суто жіночу привабливість виконавиць, то захоплені вигуки «Браво, маленька!» були цілком логічні.
Найцікавіші події розгорнулися, за традицією, вже у другій половині фестивалю. Вечір розпочався концертом київського ансамблю «Рикошет» (керівник — Сергій Пилютиков). Вони, загалом, повторили вже показану в Києві цікаву програму, де переважали твори сучасних голландських композиторів. Справжнього піку події досягли з виходом на сцену німецького дуету — Ельсбет Мозер (баян) і Ніколас Альтштедт (віолончель). Обидва — музиканти екстра-класу, але більше за те: пані Мозер — жива легенда сучасного європейського виконавства. Саме вона, власне, вивела баян з фольклорного закутка на світ філармонійного визнання. Саме Ельсбет Мозер свого часу допомогла Софії Губайдулліній виїхати до Німеччини, а нині є подругою і першою виконавицею багатьох творів знаменитого композитора, — до речі, для Мозер написано один з найкращих баянних опусів Губайдулліної «Silenzio».
В Одесі Мозер і Альтштедт показали коротку, але дуже насичену програму. Хуліганська сатира «La Risposta», написана Моріцом Еггертом спеціально для дуету, сусідила із вдумливим «Інтремеццо» Ісанга Юна. А ліричні «Три строфи на ім’я Захера» для віолончелі соло перекликалися з величним «De profundis» Губайдулліної для баяна соло, виконаним Ельсбет Мозер глибоко й драматично.
Виклик, кинутий німецьким дуетом наступним учасникам, прийняти було нелегко — адже слід було грати хоча б не набагато гірше. Але порядок виступів було продумано дуже точно. На фінальному відтинку марафону зібралися найкращі сили. Нічим не поступалася німецьким майстрам французька скрипалька Ноемі Шиндлер — вона впоралася зі складною й різноплановою програмою, де знайшлося місце навіть таким незвичним творам, як «Macristalhias» для скрипки й магнітної стрічки.
Якщо виступам Ноемі Шиндлер і дуету Мозер були властиві формальна витонченість і високе філософське напруження відповідно, то швейцарський ансамбль «Амальтеа» (Барбара Боссерт — флейта, Андрієн Рішар — сопрано, Єва Шваар — фортепіано) запам’ятався чуттєвою красою свого репертуару. «Травневий вогонь» і «Асседо» Крістіана Генкінга, «Поза гравітацією» Юлії Гомельської на вірші Гвінет Льюїс, а найбільше — «Три акварелі» Франзіга Алі-Заді своєю витонченістю, особливою, теплою поетичністю, множеною на відповідне виконання, доставили слухачам майже фізичну насолоду.
На жаль, українські музиканти давали набагато менше приводів для розмови про тонкість інтерпретації. Звичайно, наші працівники сцени старанно демонстрували все, чому їх навчили в консерваторіях і училищах. Однак часто впадало в очі абсолютне нерозуміння того послання, яке закладено в творі — як в інтелектуальному, так і в емоційному плані. Навіть у сенсі елементарного почуття гумору, якого просто-таки вимагали опуси, написані в іронічній постмодерністській стилістиці. Такі, як, наприклад, «Перша частина салонної музики» Джона Кейджа, в якій групі перкусіоністів належало працювати не руками, а… язиками, щоб створити ефект ритмічного базікання. Проте із цим дивним завданням ансамбль президента фестивалю Бернгарда Вульфа «Main- Uffer percussion» впорався чудово. Штефан Костенбадер, Гуза Губа, Міхаєль Вінклер, Томас Вельш, власне, закривали фестиваль, і їхня справа була дуже відповідальною — зробити це так, щоб запам’яталося на весь рік, аж до наступних «Двох днів і двох ночей». Четвірка спритних німців не просто розбудила фестивального глядача, втомленого більш як десятигодинним музичним «забігом». Хлопці довели всіх до нестями виконанням на картонних коробках п’єси Вольфганга Райфенедера «День боксу». Це була найчистіша феєрія ритму, танець матерії, збудженої звуком, справжній вихор, що захопив і музикантів, і зал.
Взагалі, можна сказати, що, всупереч усім негараздам (фінансовим — насамперед, але це, напевно, доля всіх неординарних починів) «Два дні й дві ночі нової музики» живуть і еволюціонують. Напрямок руху — запитаний самою логікою культурного процесу в Україні: бути територією зустрічі вітчизняного й західного сучасного мистецтва. Серед фестивалів у нашій країні саме «Два дні й дві ночі», з їхнім місцеположенням в космополітичній Одесі, підійшли до цього найближче. Шкода, тут уже багато чого залежить від зовнішніх, аж ніяк не творчих чинників, але це вже окрема розмова.
Поки ж залишається чекати й гадати — що хитромудра Кармелла приготує на ювілейний Десятий фестиваль.
