Тільки політична доктрина зробила для населення Радянського Союзу кращим французьким письменником Анрі Барбюса, а китайським Лу Сіня. Схоже, вона ж не зробила 150-річчя від дня народження великого Чехова хоч скільки-небудь значущою подією в Україні. І все ж таки хоч не в січні, а в березні, при повсюдній відмові у фінансовій підтримці, але за власні кошти, здійснили урочистий і чинний, забавний і сентиментальний, пустотливий та глибокодумний акт художнього вшанування генія театру його віддані, талановиті та безкорисливі служителі.
«Студія Паріс» та художня антреприза тезоіменинниця п’єси «Вишневий сад» однойменною виставою підтвердили живу присутність класика в сьогоднішньому дні. Постановник вистави, автор костюмів, інтер’єрів, співавтор фоно-відеограм (разом з С. Висоцьким), виконавиця ролі Раневської Лариса Паріс до цього здійснила у трьох київських театрах постановки за драматургією абсурдистів, цілком успішно, часом несподівано, доречно застосувала цей досвід для розпізнавання комедійного в чеховських трагедіях, часто незрозуміло чому автором декларованих як комедії. Уявіть всі персонажі чоловіки у чеховських борідках, а деякі ще й з пенсне. Панни та пані в мереживах, Дуняша (С. Штанько) у кокошнику та сарафані. Задум режисера проявляється досить швидко і доказово. Переможний наступ хамства на свідомо беззахисну інтелігентність впродовж сценічної дії та у відеоряді, що йому акомпанує набирає швидкість, як у «Toyоta-x», які відкликаються японцями через залипання педалей газу. Ось уже кадри Жовтневої революції переходять у відеозвіти з занадто оптимістичними фізкультурниками, ще трохи — і почалися б хроніки Майдану. Але почуття міри зміцнює політ фантазії і від постановочних прийомів переходить до пошуків у грі акторів. Тут розквітає імпровізація, тонкий аромат чітких інтонацій, несподіваних оцінок лоскоче смак театралів. Сміх, який виникає у залі актори заохочують паузами, що наповнені власним професійним задоволенням.
Для мене ось ця радість взаємного захоплення, вдячна фіксація удачі колеги, політність сценічного існування складають формулу успіху антрепризи. У виставі, немов аматори-неофіти грають талановиті професійні артисти з 5 театрів Києва.
Пам’ятаю, коли 23 роки тому Майстерня театрального мистецтва «Сузір’я» була першим ангажементним театром у Києві, як часто виникали непорозуміння з ревнивими керівниками театрів з приводу права артистів працювати на якій-небудь іншій сцені. Сьогодні артист вільний, кріпосне право в театрі скасовано, і на театральних підмостках все частіше прорізаються промені аматорства як світло для профілактики професіоналізму.
П’ять фіналів вистави абсолютно не мотивованих ні текстом п’єси, ні його режисерським трактуванням саме про це. До забутого у покинутому будинку старого слуги Фірса (В. Кузнєцов) співчутливо та ніби перепрошуючи за скоєне в образах персонажів п’єси припадають всі артисти. Мізансценою, поглядом, жестом, немов сказавши в унісон «Пробач!», вони з журбою дякують один одному за радість спільної гри, потім кидаються у нестримний танок звільнення від страждань своїх героїв, які стали їх alter-ego, шикуються в лінію, схоже, для поклону, але раптом починають співати хором «Чубчик, чубчик кучерявий» і, нарешті, знову тиснуться в затишну купку, з якої, наче, щоб уникнути щемливого прощання з виставою, чарівно усміхаючись, прощаються з глядачем.
Після наповненого тонким гумором, гучним сміхом першого акту, трагічного і часом сльозливого другого, п’ятикратний фінал цілком читається третім і ювілейним, бо виявляється відображенням вдячності за подароване чехівської драматургією усвідомлення покликання та посвячення у професію.
Зазвичай важливі для вираження режисерського трактування трикутники взаємин Раневська — Гаєв (С. Петько) — Лопахін (Ю. Яценко), Трофімов (В. Полікарпов) — Варя (К. Сіняльнік) — Лопахін, Варя — Аня (А. Соболевська) — Раневська в цьому випадку мають у своїх вершинах таке рухоме кріплення, що від зміни гостроти кутів до складання всіх ліній в одну пряму зміст руху взаємин усвідомити деколи не вдається. Зовсім самотніми здалися Симеонов-Пищик (А. Кочубей) і Яша (А. Комаренко). Втім, можливо саме в цьому і є сенс задуму.
У безумовно незвичному «Вишневому саду» грають молоді, зрілі, маститі артисти. Кожна з робіт гідна докладного опису, в межах газетної статті можу заявити відповідально —всі відбулися, і не просто, а переможно і яскраво.
Вистава грається в одному з офісних приміщень у будинку по вул. Гарматна, 4. Лампи денного світла прикриті фільтрами з тканини, фрагменти інтер’єру панського будинку виконані кольоровими банерами, солом’яні плетені меблі і вікно на всю сцену, за яким весь час тече відеожиття. Часом воно ілюструє те, що відбувається на сцені, часом не має до нього ніякого відношення, дуже часто на одне зображення накладається ще одне. І так само конфліктно, гармонійно, не змішуючись із сприйманим, нашаровуються думки, люди, звуки, будинки, фарби що сконцентрувалися в одній точці — точці координації плину життя. Мого життя, життя людства, життя всього живого. Сенс цього висловити неможливо. Радість дарує свідомість того, що він є. Питаю: «Що робити?» Чехов відповідає: «Треба жити!»
