Цей витвір шанованого в себе на батьківщині англійського драматурга Керіл Черчілл за сприяння Британської Ради в Україні поставив Віталій Малахов. У виставі, назва якої в цій сценічній редакції розширена до «Кількість. Усі його сини», також зайнятий і актор Російської драми імені Лесі Українки Володимир Осадчий, який грає одну роль із Георгієм Хостікоєвим. Але він вийде на сцену в «Кількості» після того, як десять перших вистав Анатолій Хостікоєв (який залишається актором Театру імені І. Франка) відпрацює зі своїм старшим сином. Хостікоєв, як відомо, любить сімейні театральні підряди. Благо, вони йдуть на користь мистецтву.
Якщо ви актор, та ще й хороший, і ваш син волею чи генів, чи Долі також став хорошим, або, принаймні, перспективним актором, то не зіграти «Кількість» — просто злочин. Розрахована на двох акторів і чотирьох персонажів п’єса Керіл Черчілл розповідає про взаємини — звісно ж, непрості. «Кількість» присвячена стосункам батька та сина. Або навіть, якщо подивитись на проблему з історичної перспективи, батьків і дітей. Утім, у цій соціально-психологічній драмі, яку можна прочитати і як притчу, у батька (Солтер — Анатолій Хостікоєв), як виявляється, є кілька синів, яких (трьох) і грає один актор. Мабуть, «кілька» в цьому випадку дуже м’яко сказано. Синів, як виявилося, несподівано й для самого батька, — двадцять один. І всі на одне обличчя. Бо крім одного, так би мовити, оригіналу, решта двадцять є завоюванням сучасної науки. Тобто клонованими копіями справжнього, народженого в жіночих муках сина Бернарда.
Здогадавшись на десятій хвилині вистави про ту обставину, що в ній йдеться про клони, підсвідомо готуєшся до гострої соціально-публіцистичної драми, яка критикує повсталі проти Бога та людини експерименти сучасної, демонічної, як сказали б релігійні лідери, науки. Проте у виставі ви жодного разу не почуєте слово «клонування». Я навіть подумав, що, можливо, не зовсім уважно двічі слухав чудовий текст пані Черчілл. Але мої сумніви розвіялися, коли в програмці знайшов підтвердження тій обставині, що драматург, зачепивши «болючу публіцистичну тему», не лише уникає звинувачувального пафосу на адресу сучасної цивілізації, що намагається заради панування над світом розкрити таємниці життя. Дійсно, слова «клонування» тут не промовляють. Батько взагалі говорить якимись займенниками, напівфразами, натяками на зразок: «Ну так, ну так…», «не знаю…», «можливо, так…», «я, напевно, ні, але він так…» тощо. Цей пошук героєм Анатолія Хостікоєва найелементарніших слів, необхідних для порозуміння із синами, які ставлять непрості запитання, видає в ньому ту розгубленість перед життям, що її відчуває людина, «яка іноді чинила краще, але здебільшого огидно».
Авторів п’єси й авторів вистави, які дуже коректно обійшлися з хорошою літературою, нібито не цікаві ані сучасна наука, ані сучасна цивілізація. Вони не критикують її, не кидають їй виклику, вони сприймають реалії цієї, сп’янілої своїми «науковими відкриттями» цивілізації, як даність. Як дощ, як сніг, як цунамі… Клонування, як і, наприклад, «мирний атом», або майбутня екологічна катастрофа — ще одна обставина нашого нинішнього життя, на яку, на жаль, ми вимушені зважати. І якщо ми можемо (і повинні) щось змінити, то це себе, свої відносини зі світом, що відкриває нам свої таємниці, своє призначення насамперед через відносини з близькими, з рідними людьми.
Я би вчинив, як стара Шапокляк, якби відкрив таємниці нехитрого сюжету цієї вистави, бо глядач усе ж таки йде в театр і за інтригою. Поясню лише ситуацію: Солтер колись замовив одному професору — експериментатору з генами — копію свого сина. Експеримент вдався. Він отримав народжену з пробірки істоту, виростив і полюбив її. Але через кілька десятків років виявилося, що існує дуже багато копій Бернарда, про що дізнається й сам син. Для чого батько замовляв «клона»? Це запитання становить суть внутрішньої інтриги вистави, його Солтеру задає й Бернард. Точніше, три Бернарди, які з’являються на сцені, один із яких і був висхідним «матеріалом» для наукового експерименту. На це запитання та ще на багато інших повинен відповісти для себе глядач. Якщо, звісно, він схильний до тонкої душевної роботи, якої вимагає тонка, побудована на постійно змінних станах і настроях героїв вистава Віталія Малахова. Якщо прийняти запропоновану постановниками гру, то в болісних метаннях героя Анатолія Хостікоєва між синами, між своїм минулим і сьогоденням, між скоєним стосовно дружини, яка наклала на себе руки, та сина хорошим і поганим ми виявимо і наші власні душевні колізії. Колізії, що заважають нам знайти те, задля чого й варто жити в цьому світі — радість спілкування, радість жертовного кохання, якого шукають персонажі Георгія Хостікоєва, котрий зумів зіграти три різні характери, що таяться в одній формі.
У несуєтній цій виставі можна виявити ще одну «дійову особу» — промінь світла, який у моменти зміни епізодів сходить зі сцени й, повільно проходячи першим рядом, висвічує обличчя глядачів. Супроводжуваний чудовою, казковою, що переливається мелодією дзвоників, — здається, ельфи пустують на сонячній поляні, — музикою рух світла я назвав про себе «око Бога» (музичне оформлення — Володимир Борисов). Тоді, як герой не може розібратися ні в кількості своїх синів, ні в якості своїх із ними стосунків, Творець бачить кожного з нас — отак по-філософськи я прочитав цю чудову, зовні дуже просту режисерську метафору. Істина, як відомо, ховається в дуже простих, нехитрих речах.
