Сам Олег — родом із Білої Церкви, давно живе і працює в Москві. Докладне інтерв’ю з ним «День» уже публікував минулого року. Щедро обдарованому як художник і оповідач, Олегу так само щастить у його переміщеннях світом. Минулого року прихильна доля підкинула Бур’яну черговий сюрприз — його запросили на роботу в «Останньому герої».
— Тебе дуже спантеличила ця пропозиція?
— Це не перший мій досвід роботи з телебаченням, років 15 тому я працював на зйомках телефільму Юріса Поднієкса «Ми», знімався у документальній картині на Бі-Бі-Сі, коли жив в Англії. Але безпосередньою роботою телехудожника займався вперше.
— Важко було?
— Напружена робота почалася ще до того, як ми туди поїхали, дуже багато всього потрібно було зробити, закупити, продумати. Але й за два-три дні до від’їзду все було незрозумілим, — де брати матеріал, інструменти, що там буде. Здавалося, що приїду ледь чи не у якийсь вігвам і буду там палкою- копачкою шедеври створювати. Одним словом, я був готовий до найгіршого.
— Ще б пак, адже це перший досвід такого шоу.
— На місці виявилося, що все не так жахливо. Там вже сиділа аргентинська компанія, яка відпрацювала механізм виготовлення такого шоу, — там вони знімаються безперервно, — поїхали ми, приїхали англійці знімати те ж саме. І крім того, у нас була елітна компанія, — Любимов зібрав дійсно кращих. Під час зйомок — а ми там провели понад два місяці, аж до сезону дощів, — 5 — 6 чоловік із нашої групи заочно отримали «Теффі».
— Розкажи трохи про самі острови.
— Архіпелаг називається Бокас дель Торо — Бичача щелепа. Усі основні острови — вершини навколо кратерів древніх вулканів, менші — зокрема той, на якому жили вигнані учасники гри, — атоли на коралових рифах. Столиця провінції — на острові Колон, де ми жили, там же і моя майстерня. Узагалі, тамтешні острови незаселені досить умовно. Навколо споконвічно живуть індіанці, просто там заповідник, і тому відносно безлюдно. Однак шоу дають хороший прибуток, тому уряд дивиться на них крізь пальці.
— Взаємини з місцевими жителями у вас швидко налагодилися?
— Так, єдине, їх вражав стиль, в якому ми звикли працювати, це, так би мовити, — російська незібраність. Наприклад, вже у першій серії повинна була горіти величезна скульптура. Для цього потрібно багато матеріалу, якого у мене не було. Спробував поговорити з адміністративною частиною, але зрозумів, що мені самому ці питання вирішити простіше. Вирішив їх цілком у вітчизняному дусі. Днями там був ярмарок, і на ярмарковій площі лежали гори кинутого бамбука — з нього робили загороди для биків. Я просто взяв машину і по-російському все це поцупив. Природно, незабаром з’явився місцевий сміттяр, який за це витрусив з мене гроші. Але я був забезпечений матеріалом до кінця, всі великі декорації «Героя» зроблено з того, по суті краденого, бамбука.
— І що, весь час доводилося так викручуватися?
— Швидше, треба було дуже швидко приймати рішення. У нас навіть народився жаргонний вислів, його Бодров озвучив, і він залишився як фольклор — «правильне рішення». Ось базове поняття. Ти приречений щось робити, «закосити» неможливо, але твоє рішення повинне бути правильним, інакше ти підставиш своїх колег. Це також один із таких нюансів — доводиться думати не тільки про те, що робиш, але й про те, що від тебе залежить безліч народу.
— На тобі був великий обсяг роботи?
— Практично все, починаючи від сірникової коробки, яка теж була призом, і, природно, виготовлялася спеціально. Усе виконував у такому етнічному стилі. Багато що не вдалося, тому що і часу не вистачило, і умови складні…
— Ти задоволений тим, що зробив?
— Думаю, якби було більше часу на підготовку і досвіду, то все вийшло б краще. Але все одно, довелося зробити дуже багато цікавих речей.
— А які ще були труднощі, крім нашого звичного нехлюйства?
— Там, звичайно, райський куток, + 26 0 С цілий рік, але зі своїми сюрпризами. Раптом, через хвилину — сильний шторм. І весь рай перетворюється у пекло. Але навіть і в тиху погоду може запросто понести хвилею, зі мною декілька разів траплялося. Купаєшся, дивишся, — тебе вже відносить у море, не можеш приплисти до берега. Місцеві з мотузками біжать, рятують. Та це що. Двоє з нашої групи вирішили прогулятися джунглями, звісно, заблукали. Знайшли індіанського човна, вирішили вибиратися рікою і незабаром виявили за собою цілу зграю крокодилів. Дивом залишилися живими… Одного разу був досить сильний землетрус, всі з переляку повибігали на вулицю, — адже там у 1992 році один острів просто під воду пішов разом із селищем. І, звичайно, сильно заважала спека. Доводилося все уночі робити. Ночі там гучні: мавпи б’ються iз собаками на смітнику, а вулицями ходить місцевий оркестр пожежників і репетирує парад з дудками і барабанами. Цілком сюрреалістична картина.
— Невже там пожежники у такій пошані?
— Ще б пак! Причому почалося це після величезної пожежі. Відтоді у них одна з наймогутніших у Латинській Америці пожежних команд. І команда дуже смішна — звичайні місцеві люди, але у гумових калошах, намальованих, між іншим, на їхньому пожежному гербі. Вони у тих калошах марширують з барабанами, дудками. Їхня пристрасть до парадів — окрема історія.
— Думаю, її варто розповісти.
— Це пов’язано з системою освіти. Оскільки освіти практично немає, а дітей треба кудись дівати, у них єдиний предмет, який активно вивчається, — гра на барабанах. Діти у школі сидять з початку вересня і цілий день репетирують на барабанах, дівчатка — на металофонах. Готуються до Дня незалежності. А у них їх декілька — від Іспанії, від Колумбії, ще від когось, свято прапора, герба. Пік парадів — жовтень — листопад. Коли починаються вуличні репетиції, весь Колон забитий барабанними звуками. Там усього три вулиці, якими всі марширують, але вони дуже серйозно відпрацьовують головні і другорядні маршрути. Марші у них не такі виразні, як у нас, а трохи з впливом реггей, босса-нови. Вони не просто марширують, а притупують — крок назад, два вперед, схоже на танці. І всі дуже віртуозні. Ось, а коли вже наступає сам парад, раптом з’являється багато красивих довгоногих негритянок, у дуже красивому одязі, чимось схожому на вбрання іспанських конкістадорів. І в розпал свят є така ніч — будь-хто може замовити оркестр для кого завгодно. Із року в рік відбувається одне і те ж — йдуть і грають під вікном у мера, потім у директора школи, поліцмейстера. При цьому розігрується одне і те ж дійство — виходить здивований заспаний мер у нижній білизні, слухає, як вони грають, та обдаровує їх якимись грошима. Ось так, щороку він зобов’язаний здивовано-заспано вийти, мовляв, який приємний сюрприз! За невеликі гроші можна замовити оркестр коханій дівчині, сусідовi, вчителю — під вікном будуть стояти і цілу годину дути в дудки і бити в барабани. Я, на жаль, дуже пізно це зрозумів — ніч уже закінчилася.
— Крім цього приємного винятку, у вашій знімальній групі, очевидно, була своя гра на виживання?
— Так, доводилося виживати майже всім, — і по-людськи, щоб свій внутрішній світ зберегти, і фізично. І в міру того, як ми там жили і працювали, люди ставали більш уважні, людяніші одне до одного.
— Затяжні зйомки здатні викликати курйози. Можеш пригадати що- небудь?
— Наприклад, випадок з яхтою, на якій повинен був відпочивати один із гравців — киянин Целованський. Триденні вихідні на яхті з дружиною він отримав як приз, якщо пам’ятаєш. Насправді це не яхта, а дуже класний катамаран. Я повинен був її за декілька годин довести до ладу. Вона і так шикарна, але режисер програми розпорядився, щоб у дружини Целованського був просто шок. Довелося з місцевих магазинів тягнути тканини, все це драпірувати. І цю роботу у мене приймали не режисер з оператором- постановником, як звичайно, а декілька мільйонерів, власників навколишніх яхт. І в результаті посипалися пропозиції — щоб я їм також оформив яхти, так що я ледь не залишився жити на панамських островах з професією дизайнера яхт.
— А яку-небудь страшненьку історію?
— Що далеко ходити. Ті два острови, Лагардас і Тортугас, на яких проводилася гра, насправді називаються Сапатія — «Сліди». Якщо подивитися на них зверху, вони дійсно схожі на два гігантськi сліди. Так ось, згідно з місцевою легендою, це сліди величезних доісторичних чудовиськ, які мешкали там раніше, а зараз переселилися на велику глибину. І вони тягнуть до свого царства людей, які вмирають на островах. Тому раніше там усіх мерців ховали в морі.
— Майже як у фільмі «Мрець»...
— А це чиста правда. За місцевою культурною традицією, коли індіанець досягає повноліття і певного росту, з якого він вже не виходить, — вони всі досить низькорослі люди, близько 160 см, — за розміром його тіла замовляється човен, і він з ним усе життя. Без нього ніяк. Човен з тобою з 16 років до кінця, він стає твоєю домовиною, на якій тебе вивозять у море. Вони у землі раніше взагалі не ховали, це вже їх християни навчили, але місцеве кладовище все одно запущене, — немає традиції. Туди ж у човен кладуть джентльменський набір — пару кокосових горіхів, сушених фруктів, вивозять — і ти стаєш частиною океану.
— Вражає… Нудьгуєш за цими місцями?
— Так. Особливо, коли у нас прихопить мороз -28 0 С… А так нічого, жити можна…
