Пропонуємо вашій увазі витяг з інтерв’ю Олександра Міндадзе, яке він дав напередодні Берлінського фестивалю «Радіо «Свобода» (www.svobodanews.ru).
Марина Тімашева:—У титрах фільму було вказано, що декілька країн брало участь у роботі: Росія, Білорусь, Україна і Німеччина.
Олександр Міндадзе: — Білорусь в останню секунду відмовилася брати участь у цьому проекті.
М.Т.: — А мала бути в якій якості?
О.М.: — Мали дати якісь невеликі гроші. Бо ця Чорнобильська катастрофа їх дуже навіть стосувалася. Вони спочатку дуже хотіли брати участь. Потім виникли ідеологічні претензії. Вони не виникали ні тут, ні на Україні, але там виникли: в якому вигляді представлене українське керівництво — боязке, розгублене та інше.
М.Т.: — Сашо, а на Україні ви знімали?
О.М.: — Ми, звичайно, в Прип’яті не знімали не тому, що там не можна знімати, а тому, що нам потрібне було місто Прип’ять, лише до вибуху. Не ця Прип’ять із порожніми страшними вікнами, нам потрібне було квітуче, сучасне, досить благополучне, за радянськими мірками, місто, де не було дефіциту. Адже це було атомне місто, а ці міста забезпечувалися краще. І туди люди хотіли переїжджати, там усю дошку об’яв було обвішано оголошеннями: «Міняю таке-то місто на Прип’ять». Це місто було молодим, із дуже великою народжуваністю. Того дня, 26-го, було 16 весіль — при тому, що в місті було 50 тисяч населення. Значить, ми шукали місто не зруйноване і трохи його «лакували». Потрібно було, щоб не було в кадрі реклами, ми прибирали цю рекламу, де було можливо, гасили світлові оголошення і так далі. Було не просто вписатися.
М.Т.: — І де знімали?
О.М.: — У двох містах. Світлодарськ Донецької області, де ми знімали приблизно три чверті картини, і Енергодар — атомне місто в Запорізької області.
М.Т.: — Дія фільму, нагадаю, йде про той день, коли рвонув реактор, а це було 26 квітня.
О.М.: — Так, але це фільм не про начальства і ні в якому разі не про цю атомну катастрофу. Це фільм про один день, про цю сліпу суботу незнання, 26 квітня. Все базується на величезній кількості зібраних документів і матеріалів, конкретних відомостей і спогадів людей. У ніч на суботу це сталося, в суботу все вже було відомо начальству, хоча навіть воно не вірило, що таке може бути, що реактори вибухають. Але всю суботу люди жили, як жили, і навіть якщо розуміли, що сталося, все одно жили. Евакуація почалася 27-го, в неділю, о 12 годині дня. Отже, фільм про цих людей, про людину, яка не може втекти. Це комсомольська кар’єрна людина, абсолютно, здавалося б, непристосована до вибору свого шляху, яка опиняється в бункері, дізнається, що сталося, кидається в місто, хапає жінку, до якої так би і не підійшов. Але жінка екзистенціалістськи ламає підбор, потім вони йдуть за її паспортом до ресторану, потім він п’є. Це про силу дрібниць, які стають істотними, важливими і, як пута, сплутують. А життя в цю мить раптом розцвітає небаченими, яскравими фарбами, які засліплюють. Це метафора ситуації, яка актуальна для всіх, і, зокрема, для мене, коли я розумом розумію, що маю щось міняти, що неможливо так більше жити, проте не в силах розірвати коло цього життя, яке в хвилину вибору стає для мене ще дорожчим, і всі ці дрібниці лише розквітають своїм останнім і сліпучим кольором.
М.Т.: — Ви часто вибираєте людину непоказну, не схильну до особливих дій. Але, в якийсь момент мимоволі вона із непоказної робиться дуже навіть показною, людиною, спроможною на щось порядне.
О.М.: — Ну так, з героєм відбувається якась внутрішня історія, безперечно, коли він звідти не йде. Не можна сказати, що це парафраза «Титаніка», але це, загалом, десь у сусідній області — люди, які не йдуть. Я виходив просто з обставин. Ось така людина, яка дізнається випадково, біжить до друзів, а потім не одне — так друге, не друге — так третє... І так ось воно й пішло, і все цікавіше, раптом, цікавіше. А потім — ну, і пішло воно все.
М.Т.: — Ось ви сказали слово «екзистенціальний» у зв’язку з тим, що героїня фільму зламала підбор...
О.М.: — Я його сказав, аби спробувати його вимовити. Ну, а чом би й ні? А якби не зламала? А не запізнилися б на потяг — і життя б обернулося по-іншому.
М.Т.: — У рецензії написано, що з ваших фільмів, включаючи і цей новий сценарій, випливає: «Соціальні катаклізми безпричинні і висновки з них робити безглуздо. Я була вкрай спантеличена такою інтерпретацією того, що ви робите, і в мене виникнув серйозний сумнів у тому, що ви саме так думаєте».
О.М.: — Я ніколи не думав на цю тему, мені здається, що річ абсолютно не в цьому. Мене цікавило, чому я не можу втекти від життя, хочу змінити, але не можу.
М.Т.: — Дуже багато людей можуть, до речі кажучи, можуть піднятися й виїхати в невизначеному напрямку, навіть не маючи ні грошей, ні якихось особливих можливостей.
О.М.: — Інколи це авантюристи, а інколи це люди, які не можуть не змінювати життя. Такими вони народилися, з таким великим запасом батарейки, що повинні обов’язково щось змінити, а потім, озираючись, думають: а навіщо я це робив, куди я біг? Я знаю дуже багато таких людей. Я, наприклад, фізично не можу змінювати життя, я — інертна людина щодо обставин життя. Ось, як воно тече, значить, йому так і текти, я абсолютно позбавлений активної жилки перетворювача власного життя. Але це мене так влаштовано, може, тому, що я живу тим, чим я живу — історіями.
