Сьогодні гостем рубрики «Несерйозна розмова» буде відомий письменник-гуморист Олександр Володарський. Як часто в народі встановлюється думка, що артисти-естрадники — страшенно дотепні люди, однак насправді вони діляться думками інших. До цих «інших» і належить Олександр Юхимович. Саме за допомогою його творів викликали в публіки сміх такі видатні постаті, як Геннадій Хазанов, Клара Новікова, Володимир Винокур, Євген Петросян.
Багато естрадних речей він написав у співавторстві з поетом Яном Таксюром. Володарський енд Таксюр заснували на сторінках «Київських Відомостей» гумористичну сторіночку, відому широкій масі під назвою «Клуб Голохвастова». Отже, приступаємо до «допиту».
— Скільки вам потрібно грошей для повного щастя?
— У кожного віку є своя сума для щастя. У 10 років — це еквівалент коробки льодяників, у 30 — машини тощо. Та найголовніше — зупинитися у своїх бажаннях і втиснути їх у розумні рамки. Тобто прагне до того, щоб на щастя вистачало того, що у тебе є.
— З ким із казкових персонажів ви пішли б у розвідку?
— Тепер я знаю багато казок, тому що читаю їх своїй шестирічній доньці. Є там один хлопчик Сергійко, в якого є машина часу. Він вправно втручається у різні ситуації. Наприклад, рятує Ромео і Джульєту. Так що скорiше всього я б із собою в розвідку взяв навіть не Сергійка, а його машину часу. Натиснув кнопочку, зазирнув у майбутнє, дізнався там про все — і відразу назад. Чудова розвідка: всі відомості отримуєш і з місця не сходиш.
— Чи траплялося з вами щось містичне чи нез'ясовне?
— Взяти хоча б моє друге одруження. Якось я познайомився з однією дівчиною. Потім ми не бачилися років зо три, і раптом я зустрівся з нею на вулиці. Моєму другому шлюбу вже 10 років. Для мене це рекорд тривалості. Перший шлюб тривав лише шість років. Хоча, в принципі, і десять років не термін.
— Авжеж, максимальний у нас п'ятнадцять...
— Саме так, шлюб — це випробування. Тому для мене кожен новий день у шлюбі — рекорд.
— Який соціальний лад, на ваш погляд, у раю?
— Певна річ, там не буде ні комунізму, ні демократії. І якщо брати до уваги єдиновладдя Бога, то, ймовірно, там дуже- дуже освічена монархія.
— З якої частини тіла, крім ребра, Бог міг би створити жінку?
— Я думаю, з ребра — не так погано. Однак, мені здається, було взяте найвiддаленiше від голови ребро, тому я б хотів, щоб як будівельний матеріал було вибране ребро, яке до голови ближче.
— Якби ви були падишахом і мали б у своєму розпорядженні гарем, яку кількість жінок у ньому ви вважали б оптимальною?
— Я туманно уявляю собі обов'язки падишаха. Наскільки і в яких дозах він повинен відпрацьовувати свою роль? Якщо його чоловічі обов'язки будуються на добровільних засадах, то кількість жінок не обмежена. А якщо треба виконувати якийсь план, то, звичайно, не варто надмірно роздувати штат гарему.
— Зраджували б своєму гарему з чужим?
— Ні. Це такий легкий обов'язок — не зраджувати своєму гарему, що я б із задоволенням його виконував.
— Де комфортніше почуваються герої ваших творів — у реальному світі чи у світі ваших оповідань?
— Я людина не зла і своїм персонажам намагаюся допомогти. Вони у мене під наглядом. Я — «дах» для своїх героїв. А в реальному житті, природно, в них такої постійної підтримки немає.
— Хотіли б ви у наступному житті бути жінкою?
— Справа в тому, що я це пережив. У мене є старший брат, а мама хотіла дівчинку. Тому мене наряджали по-дівчачому і навіть називали Людочкою. Слава Богу, вони не довели мене до якогось жіночного стану, організм взяв своє. Проте можу сказати, що це досить цікаво. Мене жіноча роль не розчарувала.
— Якби Езоп написав про вас байку, яка тварина, на вашу думку, найбільш точно відобразила б ваш характер?
— Мені подобаються коні. Випадково це співпало з моїм гороскопом. Причому, з одного боку, я б хотів бути, звичайно, конем якомога благороднішим. Однак існує небезпека, що тебе може подарувати в будь-який момент який-небудь Ніязов. Тому часом вважаєш за краще бути простенькою конячкою з єдиним і вірним господарем.
— А якщо орати доведеться?
— Я й так орю.
— Якби повернулися в дитинство, в яку гру ви б хотіли погратися?
— У «пекаря». Це коли банку ставлять на камінь і її збивають палицями з різних відстаней. Там є й елемент фехтування: на палицях б'ються. З яким завзяттям я тягав палиці додому, з таким самим мама їх викидала. У футбол чи в карти, які мені також подобалися з дитинства, я й зараз можу зіграти, але в «пекаря» сорокарічному чоловікові ганяти якось незручно.
— Чи доводилося вам після бурхливої вечірки прокидатися в незнайомій обстановці?
— Я, коли читаю про загули різних талановитих чи навіть великих людей, відчуваю невеличку заздрість. Я люблю випити, але жодного разу не напивався до безпам'ятства. Контролю над собою не втрачаю. А почуття здивування або ж нерозуміння, коли я прокидався в набридлій обстановці, у мене виникало і на свіжу голову: як це, мовляв, я тут опинився...
— Та ще ж не пізно гульнути?
— Це — звичайно, але знову ж таки, в мене проблема з масою. Це скільки ж мені випити треба, щоб я сп'янів?! Стільки не наливають.
— Що краще: мало, але негайно, чи багато, але потім?
— У зв'язку з віком я на «мало» вже не погоджуюся. Проте інколи відмовляюся й від «багато», якщо робота мені неприємна.
— Яке відкриття людства вважаєте для себе найважливішим?
— Телефон. Для того, щоб подзвонити друзям, батькові увечері... Я цілком міг би прожити без комп'ютера, без телевізора, без пилососа. Без пилососа навіть краще — ніхто не примусить пилососити. А якщо не дзвонить довго телефон, я буквально почуваю себе негаразд.
— Чи додивилися ви до кінця який-небудь мексиканський телесеріал?
— Один додивився. Там, де був архітектор Медісабаль. Здається, «Багаті теж плачуть». Я сприймав його як комедію. Але більше дивитися їх не тягне, видно, відсміявся за перший раз.
— Чи є у вас улюблені жаргонні слівця або слова-паразити?
— Довгий час від мене не відставало слово-паразит «як би». Коли його один раз вживаєш — це інтелігентне слово, коли два — вже маєш сумнів у його інтелігентності, а три — просто непристойно. На ділових переговорах одна моя фраза виглядала таким чином: «Ми, як би письменники-сатирики, беремося зробити як би передачу за як би гонорар». Цілком міг вийти «як би результат».
— Якій оздоровчій процедурі, що вам найбільше запам'яталася, ви себе піддавали?
— Коли я почав лисіти, я чомусь вирішив, що винен перукар. І поміняв перукаря. Тому рекомендую всім, хто має таку проблему, це як засіб від облисіння.
— Якби у вашому розпорядженні був вічний двигун і ви могли від нього підживлюватися енергією, куди б ви її спрямували — на суспільно корисну працю чи на особисті фронти?
— Я б усе одно економив енергію і вічного двигуна. Напевно, це чисто єврейська риса.
— Чи не хотіли б ви перетворитися на якийсь час на героя бойовика: Термінатора, Самотнього Вовка чи Бетмена, аби вирішити в такий спосiб якісь власні проблеми?
— Можливо, зробив би екскурсію у Києві місцями, де нас iз Яном колись «кинули». Заскочив би у вигляді Термінатора запитати: «Не зрозуміли? Ви збираєтеся виконувати свої обіцянки?»
— Чи виникала у вас така мрія: ви виходите на сцену кимось на зразок Майкла Джексона і до запаморочення купаєтеся в аплодисментах?
— Я не мрію про повальну славу, але неприємно, якщо часто доводиться пояснювати: хто ти, що ти, звідки...
— Чи відрізняються один від одного французькі, італійські, американські, українські Діди Морози?
— Для мене Дід Мороз — актуальна штука, оскільки я виконую його роль для своєї шестирічної доньки. Зараз якраз настала пора збору заявок. Заявки постійно змінюються. Я їй кажу: «Визначся». Так що я себе відчуваю не французьким або українським, а швидше володарським Дідом Морозом.
— Яку похвалу ви б хотіли почути, і від кого?
— Відомо, що близькі люди ставляться до твоїх досягнень найменш серйозно. Я пам'ятаю, коли у мого брата років п'ять тому був ювілей, я написав кумедний текст для гостей. Мій тато дуже сміявся і похвалив: «Мені здається, це найкраще, що ти написав за все життя». З його боку це був комплімент, хоч мені від нього зробилося сумно. Ще мені важлива особиста похвала. Я самокритичний і хвалю себе рідко.
— Від кого було б не образливо почути осуд?
— Я дуже чутливо реагую на негатив. Я, звичайно, критику сприймаю, але запам'ятовую всіх, хто її говорив, надовго.
— З ким із історичних особистостей вам би хотілося побалакати?
— Я дуже жалкую, що не зустрівся з обожнюваним мною актором Андрієм Мироновим, хоча мав таку можливість. Був період, коли я почав працювати для Марії Володимирівни Миронової. Щось їй писав, кілька разів був у квартирі. І я таємно мріяв, щоб вона познайомила мене з Андрієм. Просити було незручно, а вона особливо не пропонувала. Однак знайомство, на жаль, так і не відбулося, хоч я був за крок від нього.
— Чи багато у вашому чорному гуморі світла?
— У мене, власне, як такого чорного гумору небагато. У цьому жанрі працює один із наших друзів — Саша Ніколаєв. У нього, наприклад, в оповіданні шайба влучила в голову хокеїста. Він упав. Над ним нагнувся суддя. Підскакує тренер: «Він буде грати?» Суддя: «Труп не грає в хокей». Чорним-чорно, а все-таки кумедно.
— Чи з'являться у вас після зустрічі року Дракона якісь драконячі риси, щоб більше відповідати образові часу?
— Щодо драконівських рис, пам'ятаю була ситуація, коли сусідка по комуналці писала на мене скарги в міліцію, ОБХСС, КДБ у 1981–82 роках. Мене викликав слідчий з особливо важливих справ. Уже неприємно. Коли з'ясувалася причина, все стало на свої місця. Моє щастя, що по сусідці все було видно. Класична шизофренія. А що ж робити? Слідчі порадили: «Побийте її». Я кажу: «Ви з глузду з'їхали?» Та якось я зробив таку річ: телефон у комуналці був спільний. Сусідка спорудила собі відводик. І чудово підслуховувала. Коли я випадково помітив це, влетів розлютований до неї в кімнату та й обірвав провід. Вона кинула по мені банкою з варенням, яка благополучно розбилася об її ж стіну. Однак з цього моменту скарги припинилися.
— Ваші побажання читачам «Дня» у зв'язку з наближенням 2000 року.
— Якось я був iз дочкою Асею, їй було п'ять років. Вона підійшла до віконця на кухні і почала благати: «Діду Морозе, пришли мені на Новий Рік біле плаття, білі колготки і білі черевички». А потім вона обернулася до мене і каже: «А може, він не розчув?» І відразу вдвічі голосніше: «Діду Морозе!..» Тож я хочу побажати, щоб усі мрії читачів «Дня» Дід Мороз почув.
