Його вміння точно оцінити обстановку, не боячись піти в силову боротьбу, вивіреним пасом послати у прорив нападаючого, а за нагоди потужним кидком від синьої лінії вгатити шайбу в сітку воріт — свого часу сподобалися імпресаріо заокеанського хокею. І ось він уже вісім років грає за клуби НХЛ. Але раз на рік, у міжсезоння, неодмінно приїжджає додому. Тут у нього в Києві батьки — свої та дружини Людмили, друзі, товариші по командi. Кореспондент «Дня» скористався останньою побивкою Олексія (що й казати, либонь не часто випадає поговорити з легендарними майстрами НХЛ!) і поставив йому декілька запитань.
— Зміна обстановки, ясна річ, наводить на роздуми про різницю життєвих умов, ритму, стосунків у Сполучених Штатах й Україні. Чи не стає вам сумно від таких контрастних порівнянь?
— Мабуть, ні. Мені часом буває не по собі від іншого — вісім років далеко від домівки промайнули, наче мить. Здавалося б, ще вчора сідав у літак, аби летіти в незнане, у країну, де хокей зведено в ранг одного з ідолів. Щиро кажучи, дуже нервував, думав, а раптом не підійду й мене переведуть у фарм-клуб, чи ще гірше — відправлять додому.
— Ну, все це вже давно позаду?
— Авжеж, я притерся, з’явилася впевненість, розкутість. А стосовно різниці в устрої й укладі життя, то тішуся, що виступаю саме за клуб «Баффало» з тихого, як його називають, фермерського містечка в штаті Нью-Йорк на кордоні з Канадою. Дуже спокійне й розмірене життя, чимось нагадує провінційні українські міста, доброзичливі привітні люди (на відміну від Нью-Йорка, Чикаго чи Лос-Анджелеса), красива природа, і, звісно, знаменитий Ніагарський водоспад, милуватися його величчю не втомишся ніколи (особисто я буваю біля нього частенько — і з американського і з канадського боку). Ясна річ, важко порівнювати рівень життя в Баффало й Києві, проте, гадаю, і в нас усе неодмінно налагодитися. Сьогодні в нас із дружиною — невеличкий але затишний будинок, де ми живемо з маленьким сином Максимом.
— Вас, звісно, впізнають на вулицях Баффало?
— Так, там люблять спорт. Адже, крім хокейної, є також футбольна команда. У недавно побудований хокейний палац (наші матчі в середньому відвідує близько 17 тисяч глядачів) половина болільників приїжджає з Канади. Навіть коли ми програємо, що, втім, нині трапляється дуже рідко, до нас ставляться з розумінням, адже неможливо перемагати завжди.
— Ви вже четвертий сезон виступаєте за цей американський клуб. А це вже пристойний термін?
— Легіонери, переважно, виступають за команду в середньому три роки, а потім їх купують інші. Отже я вважаюся старожилом. А загалом, «Баффало» одна з наймолодших в НХЛ — середній вік її гравців 25 років, і за цим показником вона поступається лише «Оттаві Сенаторс». Від цього курсу наше керівництво старається не відходити. Раніше модно було купувати дорогих зірок, а тепер роблять наголос на доморощених хокеїстах, талант котрих повною мірою розкриється років через п’ять-шість.
— Які у вас останні досягнення?
— А хіба участь у Кубку Стенлі не досягнення? Цього року, граючи за збірну Росії, став володарем срібних медалей останніх Олімпійських ігор.
— До речі, спостерігаючи фінальний матч турніру в Нагано між командами Росії й Чехії, де перемогли ваші суперники, російські телевізійні коментатори аж надто часто критикували, мовляв, ви дієте дуже недбало й часто помиляєтесь у захисті. Як ви ставитеся до таких заяв?
— Та якось і не замислювався над цим. Я сам знаю, де «провалився», неточно зробив передачу. Переконаний, якби ми тоді обіграли чехів (їхні ворота захищав мій одноклубник за «Баффало» Домінік Гашек) і не пропустили ту єдину, дуже прикру шайбу, всім співали б дифірамби. А в принципі, у мене дуже хороші стосунки з наставниками російської збірної, і я знаю, що в них ніколи не було упередженості до мені.
— Скажіть, ви хотіли б виступати за збірну України?
— Це вже неможливо. По-перше, команда України грає у групі «В» першості світу, і її матчі збігаються з регулярним чемпіонатом, й це вже само собою виключає мою появу в жовто-блакитній формі. А, по-друге, ось уже п’ять років виступаю за росіян і, за положенням, не можу грати за іншу країну.
— Чи бачили ви гру збірної України?
— Просто не виходить. Адже дуже багато київських хокеїстів, яких закликають у головну команду країни, нині виступають за російські та західноєвропейські клуби. Хоча за відгуками друзів знаю, що вона останнім часом помітно додала у грі й може пробитися на велику арену — до групи «А». Що й казати, Японія може в ній виступати, а Україна — ні?
— Олексію, ви в «Соколі» часто досягали успіху потужними кидками здалеку. Яка у вас результативність в НХЛ?
— В останньому регулярному чемпіонаті я забив 15 шайб і зробив 30 результативних передач. Це для захисника вважається нормальним. У зв’язку з цим додам: сьогодні гра стала щільнішою. Якщо тоді, коли я з’явився в Штатах, 30 закинутих шайб вважалися посереднiм результатом для нападаючого, то тепер — це досить солідно. Нічого не скажеш, тим часом як раніше понад 50 голів забивали 15 чоловік, в останньому чемпіонаті цей результат перевищили тільки Теєму Селянне та Петер Бондра (обидва — по 52), а також Павел Буре та Джон Леклер (обидва — по 51).
— Чим відрізняється від нашої система підготовки до матчів в НХЛ?
— На тренування відводиться лише 40 — 60 хвилин, але воно інтенсивніше, без пауз. Крім того, там не тримають усю команду на базі під суворим контролем, за принципом «як би чого не вийшло». Більше довіряють, розуміючи, що сезон і так перенасичений.
— Тож у вас повна свобода дій. Чим ви займаєтеся на дозвіллі?
— Ходжу з родиною в кіно, гуляємо містом. Я вже говорив, що містечко тихе, і суперрозваг у ньому не знайдеш. Друзів і знайомих також небагато. Переважно ходимо в гості до товаришів по командi.
— А ви зустрічаєтеся з колишнім одноклубником з «Сокола» Дмитром Христичем?
— Лише кілька разів на рік. Прилітаю на гру в Бостон, а вони відразу після неї відлітають, і навпаки. Останнього разу вдалося поговорити хвилин десять. А спеціально зібратися — не виходить.
— І все-таки ви з кимось спілкуєтеся з колишніх співвітчизників?
— Раніше — з екс-динамівцем із Москви Андрієм Трефіловим. Та згодом перейшов до іншого клубу і зв’язок урвався.
— У Києві за кермом «Ауді», а на чому ви їздите в Баффало?
На «джипі», адже там, коли випаде сніг, на легковику не пройти. Виходить, що вдома я на «старенькій» за місяць наїжджаю більше кілометрів, ніж за одинадцять у США.
— Чи стараєтеся ви вдягатися за останньою модою?
— Там усе по-простому. Мабуть, в Україні молодь більше «пнеться» з приводу одягу. Інша річ, що в Канаді є вибір на будь-який смак. Тож ідемо з дружиною в магазин і вдягаємося на свій розсуд.
— Цими днями ви у складі «Сокола» берете участь у міжнародному турнірі «Кубок Незалежності». Навіщо це вам?
— Скучив. Тут хоч поговориш рідною мовою з хлопцями. А крім того, навіть під час відпустки стараюся підтримувати хорошу спортивну форму. Приємно відзначити, що в рідному клубі грає багато молодих талановитих хлопців. І гадаю, що за солідної фінансової підтримки підопічні Олександра Сеуканда з соколят можуть вирости на справжніх орлів.
— І останнє. Скільки ще гратимете в хокей? І коли плануєте повісити ковзани на цвяшок?
— Як то кажуть, не дочекаєтеся...
