«Сім’я — найбільша цінність на землі, — говорив старець Паїсій Святогорський. Зникне сім’я — перестане існувати й увесь світ».
Саме в родині повинні закладатися найкращі якості людини. У гончарських сім’ях Опішні з давніх-давен існували свої унікальні методи етнопедагогіки. Вся життєва мудрість пізнавалася за гончарним кругом. До щоденної праці привчали тут змалечку. Про те, як дитиною вперше взяла до рук глину, розповідає в своїх щоденниках Олександра Селюченко. Так само рано почали працювати не менш відомі майстри Василь Омеляненко, Михайло Острянин, Михайло Китриш та багато інших.
Кажуть, нині розвіялася слава Опішні, і нема вже кому продовжувати гончарські традиції. Чи ж так це насправді, я вирішила дізнатися у молодого опішнянського майстра Олександра Шкурпели та членів його родини.
— Яку професію обереш після закінчення школи? — запитую у старшого сина Олександра — Анатолія.
— Як і тато, стану гончарем.
— А коли ти вперше почав працювати з глиною?
— Мабуть, ще в дитячому садочку.
Він із радістю допомагає батькові, уважно слухає все, що той говорить, — скоро росте ще один майстер. Власне, не один, а цілих три, бо в Анатолія є й молодші братики Андрійко та Миколка. Вони ще маленькі, але Андрійко вже чудово ліпить, а Миколка, якому лише чотири рочки, також намагається не відставати від старших.
Вражає атмосфера взаєморозуміння та теплоти, яка панує в цій родині. Дружина Олександра — Світлана — ніжна, ласкава, з мелодійним голосом, очима-пролісками, справжня берегиня гончарського роду. Вона також має художню освіту. Колись, дізнавшись про завод «Художній керамік» і керамічне училище, приїхала до Опішні, ще не знаючи тоді, що назавжди залишиться тут, бо зустріне свою долю... А Олександр із дитинства мріяв стати художником. Малювати вчився в тата. Коли після закінчення школи потрапив на завод «Художній керамік», то зрозумів, що в жодному виші не навчать краще ліпити й гончарювати, ніж тут. Його першим наставником став Трохим Демченко.
— Тоді було в кого вчитися, — згадує майстер. — На заводі працювали 11 майстрів — членів Спілки художників України. Дуже мені подобалися творчі роботи Василя Біляка, Григорія Кирячка, Івана Шияна, Василя та Петра Омеляненків. На той час завод «Художній керамік» був одним із найбільших керамічних заводів колишнього Союзу. Будувався новий цех. Вироби опішнянських майстрів користувалися попитом у СРСР та продавалися за кордон. Тепер важко сказати, з чого в 90-х роках почався занепад гончарного виробництва. Може, з появи шпіндельних станків та напівавтоматів. Знижувалася якість продукції. Пам’ятаю, як перед самим закриттям підприємства з Москви прийшло замовлення на велику кількість декоративних виробів. Через два дні на зборах взагалі заборонили робити декоративні речі. Замовлень майже не стало. Завод закрили...
— Без роботи тоді залишилося багато людей. Лише дехто удома продовжив займатися гончарством. Коли вирішили, що треба створити власну майстерню?
— Зробив горно й поставив у невеликій кімнаті гончарний круг ще тоді, коли працював на заводі. Вдома мені хотілося робити щось своє, без норми й стандартів, експериментувати з різними глинами, поливою. Заочно я отримав спеціальність технолога. А коли завод закрили, хотів влаштуватися на бурову, щоб мати якийсь стабільний заробіток. Не взяли. Довелося робити те, що вмію, тільки тепер не для душі, а заради заробітку. Пам’ятаю, накопали з кумом глини, почали гончарювати, випалили посуд. Мама раз чи два вийшла на ринок, щоб продати вироби. Не встигла продати, як тут працівники податкової вже в дворі. Хліба немає за що купити, а мене штрафують, наче якогось злодюгу! Тільки Бог один знає, що нам тоді довелося пережити... Коли нарешті було оформлено всі папери, пішли замовлення. Звичайно, хотілося робити щось рідне, традиційне, опішнянське, але доводилося виготовляти саме те, що замовляли. А мої барани, тарелі, свічники, які колись купував увесь світ, кілька років тому не купував ніхто. Багато все-таки залежить від державної політики. В Україні нарешті згадали, що ми маємо прекрасні традиції і народні ремесла.
— Що зараз найбільше продається?
— Найкраще купують глечики, горщики, супники. Продаються вази і свічники.
Опішнянська кераміка, виготовлена з місцевої екологічно чистої глини, конкурує зі слов’янською керамікою. Є замовники, які купують глиняний посуд і готують їжу саме в ньому. Причому мешкають вони не в сільській місцевості.
— У такому горщику їжа ніколи не підгорає, її не треба помішувати. Молоко на сметану я ставлю тільки в глиняному глечику. З трьох літрів молока виходить 0,5 літра сметани. Рослини краще розвиваються також у глиняному квітнику, бо цей матеріал дозволяє кореням дихати, — доповнює чоловіка його дружина Світлана.
Спілкуючись із родиною Шкурпелів, впевнюєшся у тому, що коли-небудь наші сучасники, довідавшись про цілющі властивості глини, триматимуть на столі керамічний посуд не тільки для краси...
