Кінофільм «В шесть часов вечера после войны» з’явився за рік до того, як насправді закінчилася війна. Для мене вона закінчилася тоді, коли додому повернувся батько. Замість утраченої ноги держава дала йому гарні милиці; важкий, як ступа, протез і суконні офіцерські строї — трохи пожмакані (як тоді казали, «б/у», бывшие в употреблении), але все одно гарні. Протез був узутий у черевик, і ще один такий черевик лежав у заплічній торбі; на здоровій нозі бовтався юхтовий (кирзовий) чобіт. А ще з війни батько привіз німецький «парабелум», найкращий пістолет, який мені будь-коли доводилося бачити. Небезпечну цяцьку разом із товстенькими, як поросята, набоями мама заховала у шафі поміж мотлохом, у який ми тоді вбиралися. Я знав цю криївку, і не раз, не два і не три виймав пістолет і милувався його досконалістю. Одного разу мене упіймали «на гарячому». Батько схилявся до того, щоб провести зі мною виховну роботу, а пістолет переховати. Але мама була непорушна і власноруч утопила «парабелум» у дворовій вбиральні. Колись його викопають археологи...
Батько до протеза призвичаївся не відразу. Великий, міцний (і для мене рівний Богові), він якийсь час стрибав на милицях. Йдучи з ним, я намагався триматися позаду, щоб не завдати прикрості своїми двома ногами. Хочете вірте, а хочете — ні, але у той час (кінець квітня 1945 р.) я б з великою радістю позбувся однієї ноги, щоб стрибати на милицях поруч, а не ховатися за упрілою батьковою спиною. Але мене було викрито. Ми йшли у сільраду, щоб з’ясувати питання про інвалідську пенсію. Раптом батько сів на край канави, поклав милиці на траву і легенько посадив мене поруч.
— Ти чого шкандибаєш за спиною?
— Ну, так собі... йду.
— Бачиш ворота дядька Баса?
— Бачу. А що?
Дядько Бас був сліпий, у військо його не брали.
— Зараз ми до воріт побіжимо; ти мене не наздоженеш. А будеш навмисне відставати — дам по шиї.
І ми побігли. Батько випередив мене на кілька метрів. Увечері він прилаштував протез, узяв палицю і години півтори шкутильгав на подвір’ї. Коли лягав спати, на його куксі (культі) я побачив криваві мозолі. Наступного ранку батько знову причепив протез... За кілька місяців він позбувся не лише милиць, а й палиці. А на випускному вечорі, коли я одержав атестат зрілості, на тій залізяці танцював навприсядки... Так склалося, що мав за собою лише два класи церковної школи і командирські курси. Але я — з усіма своїми дипломами — назавжди лишуся не дуже вправним його учнем.
На початку травня, за день чи два до тієї дати, яка стала сакральною, двох синів дядька Баса, моїх ровесників, розірвав німецький снаряд, який вони кинули у вогнище. Трупи лежали на полицях домашньої лазні. Ми, хлопчаки, бігали на те дивитися. Було моторошно, але чомусь не від крові і понівеченої плоті, а від того, що на підлозі лежали вже потоптані квіти кульбаби.
Могло бути якось інакше, але було так, як було: саме 9 травня 1945 р. наша сім’я з передмістя Житомира, від бабусі, поверталася туди, звідки восени 193 9 р. батька взяли до війська. Цикл завершився. На вокзалі і у потязі пахло карболкою, але сонце світило, а мені дали пиріг із солодкуватою квасолею. Мама бідкалася, що забула взяти свої «боти» (була така конструкція, яка жінкам замінювала калоші). У вагон зайшов веселий циган, все обличчя якого було синім від нашпігованого у шкіру пороху, і заспівав:
Танк танкетку полюбил,
В рощицу гулять водил.
От такого рОмана
Вся роща переломана.
Йому, як і мені, дали пиріг з квасолею, він з’їв і затих. Я дивився у вікно і думав, що доведеться складати іспити у новій школі (четвертий клас тоді вважався випускним). І це був День Перемоги.
