Російський трилер «Особистий номер» мав з’явитися в нашому прокаті ще наприкінці минулого року. Однак пафос фільму Євгена Лаврентьєва не вписався у формат української помаранчевої революції. А тому стрічку вирішили притримати до тих часів, поки наш глядач підзабуде про роль Росії в наших президентських виборах...
Росія в «Особистому номері» представлена як країна, що взяла на себе весь ризик і всі тяготи боротьби зі світовим тероризмом, загроза якого для неї походить із Чечні та солідарних з нею арабських країн. У фільмі Лаврентьєва Росія виступає жертвою. Тема провини Москви перед потерпілими на війні громадянами бунтівної кавказької республіки, режисера, який виконує держзамовлення, не цікавить. Бо за законами жанру моральний вигляд жертви, до якої автор чи то п’єси, чи то вистави або фільму намагається пробудити у глядача співчуття, має бути бездоганним (чи можна уявити, щоб Дездемона, хоча б у думках була невірною своєму Отелло!?).
Зроблений у найкращих традиціях голлівудського бойовика «Особистий номер» патріотично налаштований російський режисер і зняв для того, щоб підправити репутацію своєї країни, навести кіношний глянець на її морально-політичний вигляд, неабияк зіпрований війною в Чечні. Не додали слави російському політичному істеблішменту й останні президентські вибори в Україні. Але, на щастя, всіх перипетій і наслідків нашої передвиборної кампанії Лаврентьєв не передбачував, бо є всі підстави вважати, що в кадрі десь поруч з терористами-кавказцями могли б з’явитися й українці (цього разу обійшлося, чекатимемо наступної «патріотично-виховної стрічки», в якій, можливо, не обійдуть увагою і «хохлів», що заважають здійсненню геополітичних інтересів Росії). До речі, цікаво, що захоплений терористами з Москви літак, який за допомогою автопілота летить до Рима, творці фільму посадили не в Україні, через територію якої він за логікою географії мав летіти, а в Білорусі. Чи то Київ не дав згоди на участь наших військ у цій політичній «лабуді», чи то режисер не схотів, аби в кадрі звучала українська мова. У стрічці білоруські прикордонники розмовляють рідною мовою, що важко собі уявити в реальному житті нинішньої Білорусі, й це видає упаковану в хвацько відснятий захоплюючий сюжет фальшу. Бо напівправда (в цьому випадку про чеченську війну), хоч би там як її ідеологи виряджали в одяг істини, ніколи правдою не стане.
В «Особистому номері», незважаючи на різні суто ремісничі достоїнства картини та її ідейну правоту (яка нормальна людина стане сперечатися, що спрямований проти мирного населення терор — остання справа), кожний кадр просякнутий державною ідеологією нинішньої влади, що дедалі сильніше стискає Росію у своїх залізних «любовних» обіймах. Треба визнати, що замовлення виконано якщо не на «відмінно», то на міцну четвірку. У стрічці викликає довіру мужній майор російських спецслужб Смолін (актор Олексій Макаров), якого чеченці, наколовши якоюсь гидотою, примусили перед камерою зводити наклеп на ФСБ, яке нібито влаштовує теракти в російських містах. Хочеться також вклонитися мужності, мудрості та великодушності російських політиків і генералів, готових підірвати літак з атомною бомбою на борту над своєю територією, щоб він не досяг Рима, в якому проходить міжнародний саміт з питань боротьби з тероризмом. Симпатію викликає й відважна закордонна журналістка, яка допомагає втекти обмовленому майору від своїх же офіцерів і пізніше ризикує життям заради порятунку дітей, яким, як і їхнім вчителям і батькам, звісно, глядач співчуває. А в нашій пам’яті ще живі реальні захоплення заложників на Дубровці і в Беслані, що прямо перекликаються з подіями фільму.
Несимпатичне інше. Наприклад, те, що особистий інтерес влади стає для російських кінематографістів важливішим за правду. І що «найважливіше з мистецтв» знову покликане на службу державній машині, яка з його допомогою розправляється з ідейними й політичними противниками. Політичні інтриги проти «білого та пухнастого» Кремля в стрічці плете зі своєї резиденції на Середземномор’ї такий собі олігарх Лев Покровський, який, як можна зрозуміти, проживає в Англії. Зайве буде говорити, хто послужив прототипом підлого інтригана, для якого людське життя важить не більше, ніж життя курки. Його прізвище легко рифмується з прізвищем Покровський, а ім’я таке саме. Несимпатичні й загравання з Чечнею, по відношенню до якої автори фільму намагаються дотриматися політкоректності — приїхавши в Росію за завданням олігарха Покровського, герой-чеченець, син відомого політика, в найкращих традиціях соцреалізму дуже скоро перевиховується і б’ється пліч-о-пліч з майором ФСБ, що не знає втоми й страху. Несимпатичне, нарешті, те, що свідомість глядача фарширують новими стереотипами.
Цікаво, що «Особистий номер» вийшов в український прокат водночас із «Загоном Америка» Трея Паркера і Метта Стоуна, які їдко висміюють «визвольну» політику своєї країни. Лялькові герої цієї балансуючої на межі пристойності пародії на голлівудські бойовики, як, утім, і на американську ментальність, також борються зі світовим тероризмом, при цьому висаджуючи в повітря піраміди, руйнуючи Париж та інші неамериканські міста. Автори стрічки не просто глузують з фобій, ілюзій і стереотипів своїх співвітчизників (діючі у фільмі ляльки, до речі, можуть згодитися для створення нового набору «Барбі»), вони свідомо підривають офіційну, брехливу ідеологію Білого дому. Тож глянсовий патріотизм, який російський кінематограф почав так активно нав’язувати глядачеві, сьогодні вже не в моді, бідолашній Росії і в сфері кіно знову доведеться доганяти й обганяти Америку.
