Якщо азійське кіно ще й досі для нашого глядача є певним чином екзотикою, — котра, втім, поступово перетворюється на моду, — то південнокорейський режисер Кім Кі Дук навіть у такому контексті виглядає особливо.
Інша річ, що з того часу (2000 рік), коли його «Острів» сенсаційно пройшов світовими екранами, змінилося і кіно, і сам Кім — помітно втративши ту гостру, обпікаючу новизну, яку так цінували європейські сінефіли.
Це підтверджує його останній — і, до речі, перший, що вийшов у наш прокат, — фільм «Натягнута тятива».
Знову маємо екстремальні умови: місце дії — старий корабель посеред моря. Так усе, від першого до останнього кадру, відбувається на воді, котра, до речі, є улюбленою стихією режисера; варто згадати той же «Острів», де живуть, кохають і помирають на озері. Ще одна стала прикмета стилю — режим повного мовчання головних героїв. Ними є 16-річне дівча і суворий 60-річний дідуган. Обидва, хоч би що сталося, — ані пари з вуст. Щоправда, багато балакають клієнти, котрих старий привозить порибалити. А втім, мову цій дивній парі замінює музикування. Старому у вільні хвилини за віолончель править лук, з яким він ніколи не розлучається. А дівча прилаштовує собі до рота рибальські гачки, і тут уже мимоволі напружуєшся, оскільки в тому ж «Острові» цю снасть заганяли в такі місця, що дивитися було боляче. Тут, щоправда, минає без крові — за гачки зачеплена волосінь, що у дівочих пальцях перетворюється на струну.
Цей дивний, як завжди у Кіма Кі Дука, неквапний і неначе трохи приморожений фільм так і тече до фіналу — з солодко-сентиментальною музикою, суцільним операторським маринізмом і свистом стріл, які і відлякують, і ранять, і виступають знаряддям для гадання. Все гарно і зрозуміло, водночас — трохи відсторонено. Градус емоцій знижений настільки, що навіть коли між старим, дівчиною і її молодим кавалером, що приплив з берега, спалахують відповідні пристрасті кохання-ревнощів, усе це не відчувається як драма. Є пластика тіл і кольорів — але не страждання людей, нехай навіть зображуваних у специфічний «далекосхідний» спосіб.
Більше того, здається, ближче до розв’язки герої поступово просто починають розівтілюватися, перетворюватися на символічні постаті. Особливо це помітно під час ритуалу весілля, котре старий влаштовує з усіма можливими церемоніями і урочистостями. Все дуже яскраве, повне візуально продуманого пафосу, і сам старий трансформується під кінець у когось на кшталт незримого морського духа… А для героїні все закінчується взагалі суцільним гламуром — лежачи на палубі, у білій сукні, що вкривається цнотливою кров’ю від останньої стріли, що, пущена старим, поцілила нареченій майже між ніг.
Усе менше жорстокості, неадекватності і кривавих експериментів. Усе більше зовнішньої краси, підкреслено театральних сюжетів, прохолодної, майже безтілесної чуттєвості. Ані добра, ані зла, ані ненависті, ані кохання. Тільки ритм, мовчання, орнамент рухів і барв. Саме таким стає кіно Кім Кі Дука. Колись предмет і його зовнішня характеристика зіллються тут у єдиний нерозрізнюваний візерунок, витіснивши те, що у європейській традиції прийнято називати сенсом.
Втім, тоді вже не буде режисера Кім Кі Дука.
Але — парадокс — саме таким шляхом він зможе уникнути навали самоповторів, що неминуче насуваються на нього.
