МКФ «Молодість» урочисто відкривається 18 жовтня в Палаці «Україна». Як фільм-відкриття там глядачі побачать довгоочікуваний фільм Романа Балаяна «Райські птахи». Громадянство картини — стовідсотково українське. Його представляють Міністерство культури і туризму України та компанія SOTA cinema group. Продюсер — Олег Кохан. Автор сценарію — Рустам Ібрагімбеков, за мотивами оповідань письменника-емігранта Дмитра Савицького. У ролях — Олег Янковський, Андрій Кузічев, Оксана Акіньшина та інші. Наша газета вже говорила про цю стрічку в зв’язку з її участю в конкурсі Московського фестивалю. «Райські птахи» вже побували на декількох міжнародних кінофорумах, тепер виходять до глядачів, які й повинні оцінити їхній політ. Розмова з Романом Гургеновичем Балаяном відбулася напередодні прем’єри.
— Романе Гургеновичу, нарешті фільм виходить до українських глядачів — велика прем’єра в Палаці «Україна», — але він уже побував на декількох фестивалях і певна частина, нехай специфічної публіки, з ним уже познайомилася. Ваші враження від реакції глядачів?
— Зустрічей із глядачами в мене не було, критики в обличчя звичайно не говорять, але я чув, що фільм сприймають неоднозначно. Може, це й правильно — не можна бути однаковим для всіх.
— Ви ніколи не робили фільмів на злобу дня, «Райські птахи», можливо, тематично найбільш актуальне для сьогоднішнього дня кіно. Чому було вибрано цю тему?
— Тема важливою для всіх одночасно бути не може. Говорю, передусім, про те, що мені цікаво. Таких, як я мільйони три набереться?.. Я розраховую на те, що в кожної людини є двійники в усьому світі. Фільм для цих двійників і зроблено — як би комусь не хотілося, не буває стовідсоткової однодумності.
— У постанові про демонстрацію фільмів українською мовою нічого не сказано про українське кіно. Адже режисер може вирішити, що його герої говорять будь-якою мовою світу, проте, зроблено два варіанти стрічки — український і російський, чому?
— Все ж таки зроблена в Україні стрічка має звучати рідною мовою. Оскільки в мене, в основному, грають російськомовні актори, і стрічку знято на українські гроші, то зроблено дубляж. Вважаю, що в чомусь українська копія вийшла навіть цікавішою, аніж російська. Часто чуючи телевізійний дубляж, гарячкую — мене не влаштовує ні переклад, ні звук. Майже зникла професія режисера дубляжу, ми ж дуже ретельно підійшли до українського варіанта картини, зробивши не тупу кальку, а високопрофесійний літературний переклад і дубляж.
— А що більше цікавить вас, як творця картини, — глядацьке сприймання чи оцінка колег?
— І те, й інше. Глядачі — зрозуміло, для них робиться кіно. Але є колеги, чия думка для мене є дорогоцінним. Колись багато хто не сприйняв «Бережи мене мій талісман», а через багато років сказали — картина змінилася, дуже добре кіно. Адже я його не перезнімав! Здавалося б, усі дуже швидко забули про той час, коли на особистість давили з усіх боків, але, я гадаю, ще багато є тих, хто пам’ятає і це приниження, і цей тиск, про який ідеться в фільмі. У нашій із Рустамом картині йдеться не про дисидентів. Героя доля зачепила рикошетом. Він не борець, нікуди не тікав, полетів через кохану жінку, розуміючи, що за нею полює КДБ. Таким чином, він мимовільно обірвав пуповину. Не думаю, наприклад, що Василь Шукшин міг би працювати десь, окрім своєї країни. Взагалі, я не можу назвати нікого з літературних геніїв, окрім Набокова чи Буніна, (але це було дуже давно), які повноцінно реалізували б себе поза батьківщиною.
— Ви вважаєте, що зробили українське кіно?
— Я є громадянином цієї країни, багато років тут живу, тут знімаю кіно, яке, сподіваюся, ментально близько певним людям, яких називають інтелігенцією. Якби знімав у Вірменії, робив би, напевно, інше кіно — щось на зразок Кустуріци, але не так геніально. Ментально українським кіно вважаю лише «Вавилон ХХ».
— Літературна основа, якою ви довго «хворіли», — проза Дмитра Савицького, — зазнала у вашій з Ібрагімбековим інтерпретації серйозних змін. Навіть у процесі роботи над картиною. Чим це викликано?
— Ми багато думали й дійшли висновку, що нагадування про цей час повинне бути дуже жорстким. Умовно кажучи, повинен прорватися нарив на тілі того, хто дивиться. Тут взято екстремальний варіант. Колись я вже говорив, що митець завжди в антагонізмі щодо держави. Наш фільм не про відомих, а про тисячі безіменних митців, яких погубила державна машина. Вони не змогли відбутися, реалізуватися повністю. Ми не знаємо цих людей — це наше безпам’ятство. Всі вони були ідеалістами, вважали, що коли вільно мислитимуть, зможуть жити в будь-якій країні... Тоталітарний режим завжди проти особистості. Те, що в Радянському Союзі, попри це, створювалися чудові фільми, писалися прекрасні книжки — це не виправдовує режиму. Такі речі відбуваються не за щось, а всупереч. Ми можемо скільки завгодно говорити, про що я хотів знімати картину. Для критика або глядача, — що не є тотожним, — це може бути зовсім інше бачення і розуміння.
— Для глядача історія «Райських птахів» лише починається, для вас вона вже завершена, що далі?
— Сьогодні для мене важливо, що глядач не йде з зали, дивиться фільм. Наскільки це художньо переконливо — покаже час і їхня реакція. Коли знімав «Польоти» або «Талісман», знав, що це стосується багатьох, але не всіх. З цим фільмом буде складніше, бо інтелігенція на пострадянському просторі злегка нівелювалася. Когось трохи приласкали, хтось вибився в улюбленці влади, частину підгодували — і немає потреби не те, що бунтувати, вести за собою, але навіть на кухні поговорити... Якщо вдасться зняти наступний фільм — він про тих, хто не притерся, і не хоче цього робити. Я не можу поки що визначити цей жанр, але там буде дуже багато гумору. В основі — сценарій Марини Мареєвої.
— Ви не вважаєте, що кіно про свободу духу, саме поняття свободи, застосоване до сьогоднішнього дня, також може розділити нас?
— Митець начебто переживає незручність життя народу, а влада, захоплена державними проблемами, упускає особистість. Вона для неї, власне, не існує. У нашій країні сьогодні безвладдя. Це поганий час для митця. Я називаю це часом документального кіно. Про яке осмислення або продукування художніх цінностей можна говорити, коли левова частка народонаселення не лише не має ідеалів, але не знає, як жити через невпевненість у завтрашньому дні. Ми протягом 70-и років були виховані «проти» чогось. Коли йшлося про кохання й підступність — нам ці теми здавалися дрібними, — чому й страждає зараз у нас жанрове кіно. Нам потрібно було щось більше — комусь указати, кудись спрямувати. Не минуло ще й 20-и років. Можливо, після нас прийдуть інші люди, для яких цей перехідний період не здається страшним, прагматичний період не здається потворним. Вони ростуть по-іншому, вчаться за кордоном — підростають люди суспільства споживання, — у них, можливо, з’являться свої художні цінності та відкриття. Що стосується кіно, то в будь-якому варіанті, має бути кіновиробництво. Це бізнес. Кіновиробництво і кіномистецтво речі не тотожні, але взаємопов’язані. Доки в Україні не з’явиться кіновиробництво, про кіномистецтво йтись не може. Культура ніколи, на жаль, не була предметом першої потреби для держави, а під час безвладдя, її просто виведено за межі задвірків.
