В українському театральному просторі існує безліч різних театральних фестивалів. Із часів скасування такої важливої та необхідної в сенсі взаємозбагачення частини театрального життя, як гастролі, фестивалі стали єдиною можливістю, що називається, «себе показати та на інших подивитися». Жанрова спрямованість українських фестивалів дуже різноманітна. Дніпродзержинськ став своєрідною столицею класичної драматургії. Колись тут вигадали Всеукраїнський театральний фестиваль, який згодом перетворився на міжнародний — «Класика сьогодні». Автори творчої ідеї — генеральний директор Дніпродзержинського муздрамтеатру ім. Лесі Українки Маргарита Кудіна та головний режисер театру Сергій Чулков, продовжують «вести по життю» своє дітище і цього року в місті відбувся вже VI Міжнародний фестиваль «Класика сьогодні».
Усі фестивальні спектаклі проходять на сцені Театру ім. Лесі Українки, колектив якого творчо та наполегливо трудиться над тим, аби Дніпродзержинськ здобув славу театрального міста. Підстави для цього є. Театр у місті люблять, і фестиваль «Классика сьогодні», який відбувається раз на два роки, чекають з нетерпінням. Така важлива міжнародна творча акція має підтримку місцевої влади.
Вічні цінності класики… Їхня непорушність часом вражає своєю актуальністю. Дивишся спектакль за п’єсою, написаною 100—200 років тому, і просто дивуєшся, як мало змінюється природа людини і як, незважаючи на час і відстані, продовжують хвилювати долі людей, минулі події. Класична п’єса завжди є основою репертуару будь-якого театру. Різне ставлення до неї, різні шляхи втілення, своєрідні моделі сценічного прочитання, але завжди це бажання торкнутися мудрості класиків, які зуміли створити певні художні узагальнення життя людини.
Афіша фестивалю «Класика сьогодні» складалася з дев’яти спектаклів. Крім українських театрів, у гості до дніпродзержинців приїхали Ярославський театр юного глядача (Росія), Мінський новий драматичний театр, Могильовський обласний театр драми і комедії ім. В. Дуніна-Марцинкевича (м. Бобруйськ, Білорусь), Театр для дітей і юнацтва м. Тімертау (Казахстан). Україна була представлена у фестивальній програмі найширше. Крім господарів — Дніпродзержинського театру — свої спектаклі показали найближчі сусіди, дніпропетровські театри — російський ім. М. Горького, український ім. Т.Г. Шевченка, муніципальний театр «Віримо!», з Миколаєва приїхав колектив Російського художнього театру. Усі спектаклі викликали у вдячних глядачів величезний інтерес, але патріотизм дніпродзержинців збігся з думкою журі, і приз за найкращий спектакль отримав спектакль «Одруження Белугіна» О. Островського, М. Соловйова Днепродзержинського театру ім. Лесі Українки. Зберігаючи традиційну манеру гри, режисер М. Ширяєв спробував додати оповіданню свіжості сучасного сприйняття. Актори, які грають молодих героїв, і самі молоді. Вони щирі, органічні, жваво сприймають долю своїх персонажів. Старше покоління акторів майстерно створює образи з хрестоматійними долями — деспот- батько, хитра мати дочки-безприданниці, покірна дружина. Історія шлюбу з розрахунку з багатим спадкоємцем і полегшене розуміння пріоритетів дівочої честі у спектаклі виглядають досить сучасною історією.
Граничною кількістю асоціацій і паралелей рясніє притчева п’єса Є. Ростана «Шантеклер». Молодіжний театр «Віримо!» під керівництвом В. Петренка вирізняє акторський запал, гранична щирість і самовіддача. Розповідь про пташиний двір і головного півня Шантеклера переростає в справжню поему про природу натхнення, про чесність творця, насамперед перед самим собою. Спектакль подає ці дидактичні висновки в яскравій театральній формі, переконливо знаходячи межу умовності та реальності. Дещо гнітюче враження справило втілення знаменитої «Лісової пісні» Лесі Українки колективом Дніпропетровського театру ім. Т.Г. Шевченка, який побачив можливість сучасного прочитання класичного твору не в глибинному проникненні в текст, а лише у створенні зовнішньої форми. При цьому непереконливої та неорганічної в поєднанні з поетичним масивом драматургії. Оповідання, сильне в Лесі Українки образними підтекстами, метафоричністю, в сценічному викладі театру виглядало примітивною ілюстрацією, витяганням з усієї багатошаровості цієї поетичної притчі про вірність, любов, людську слабкість усього лише першого плану, що лежить на поверхні. І це, звісно, збіднило високий сенс поезії Лесі Українки.
Не секрет, що проникати в глибини літератури — річ непроста. Але лише цей шлях веде до створення повноцінних інтерпретацій класичних творів. Скільки майстрів намагалося «прочитати» Антона Чехова. Успішно, безуспішно. Навіть у МХАТі за життя автора траплялися провали. Звісно, це слабка втіха для нинішніх театрів, які часто «читають» Чехова швидко й неуважно. У Миколаївському російському художньому театрі Антон Павлович виявився «приправлений» справжнім єврейським оркестром, про існування якого побіжно згадано в п’єсі. Тут же йому відвели чільне місце, і залишилося лише подякувати режисерові за те, що він усе-таки утримався від знади запропонувати і Раневській станцювати в тіні дерев вишневого саду запальний танець «сім-сорок».
Віртуозним акторським дивертисментом сприймався спектакль «Мертві душі» М. Гоголя у виконанні Ярославського ТЮГу. Визначивши жанр спектаклю як авантюрна комедія, три актори (Ю. Іванов, І. Богатирьов, Ю. Круглов) розіграли весь сюжет, при цьому Ю. Круглов «втілювався» в Манілова, Коробочку, Ноздрьова, Собакевича і Плюшкіна. Весело, завзято, одним словом, по-тюгівськи. Шкода тільки, що молоді глядачі можуть вирішити, що це і є справжній Гоголь. Дотримуючись установки, що сучасного глядача треба розважати, а не змушувати роздумувати над естетичними проблемами, звернувся до національної драматургії Театр ім. В. Дуніна-Марцинкевича з Бобруйська, поставивши п’єсу драматурга, ім’я якого носить Театр — «Ідилія». Взявши за принцип постановки пародійність, режисер С. Полещенко вводить у дію персонажів із сучасності, які з великою натяжкою «вживаються» в полотно історичного сюжету. Ця пастораль у стилі фольк-року залишила двоїсте відчуття зневажливого ставлення до класики та наявності у творців спектаклю проблем з художнім смаком. Таким же вірусом екстравагантного освоєння класики був «заражений» і спектакль Мінського Нового драматичного театру — «Шалені гроші» О. Островського. Шанобливе ставлення до автора виявили у спектаклі «Діти Ванюшина» С. Найдьонова Дніпропетровського театру ім. М. Горького. Неспішна розповідь сімейної драми, що розігралася в будинку Ванюшина, зуміла розкрити глибину характерів його численних мешканців, непрості перетини їхніх доль.
Особливою поетичністю вирізнявся спектакль «Поема про любов» за трагедією основоположника національної драматургії Габіта Мусрепова. Натхненна повість про кохання Кози Корпеш і Баян Слу, що передається з вуст у вуста протягом століть, порівнюється зі знаменитою історією Ромео і Джульєтти. Перший запис одного з варіантів цієї ліричної поеми казахського народу був зроблений О. Пушкіним. Тімертаунські актори зуміли зберегти в спектаклі дух історичного оповідання, передати піднесені почуття героїв, відобразити особливості національних характерів, національний колорит.
Спектаклі, що склали програму VI Міжнародного фестивалю «Класика сьогодні», стали своєрідними відповідями на важливе питання, яким мусить бути сценічне втілення класики в наші дні. Безсумнівно, коло окреслених проблем широке й виходить за рамки однієї художньої акції. Над вирішенням питання актуальності класики билися й битимуться люди театру. І глядачам буде завжди цікаво дивитися на результати творчої роботи різних театрів. Отже, фестиваль у Дніпродзержинську працює на свою ідею. У ньому є головне — «священный пыл усилья», цитуючи ту ж таки класику. Ознайомлюючи глядачів з різними поглядами на сучасні інтерпретації класичної драматургії, фестиваль влаштовує в місті справжнє театральне свято і плекає любов до театрального мистецтва. А справа виховання любові до прекрасного — цілком у класичних традиціях.
