…З нею чудово гуляти містом: вона, як дитина, не втомлюється всім на світі захоплюватися, таке враження, що кожного дня вона народжується заново і захоплено відкриває незнайому суть речей. Причому, не боячись видатися смішною або неуком. Якась неправильна Валентина Степова, не така як усі. У ній немає ні грама провінційного снобізму, на який хворіє акторська більшість. На вулиці зустрінеш — нізащо не впізнаєш: джинси, курточка, черевички на платформі, ледь помітний макіяж на обличчі — молодо, стильно і просто. Біжить народна артистка, розмахуючи непретензійним портфельчиком, поспішає…. Валентина не знає слова шопінг: магазин, ці вічні жіночі ліки від депресій, не її атмосфера. Речі купуються у міру потреби, і в цьому процесі бере участь уся сім’я: останнє слово за сином. Їй повезло зі шкірою, тому байдуже проходить повз косметичні салони. Скажіть, хіба такими бувають оперні прими?
Валентина Степова — неперевершений майстер метаморфоз, Копперфільд відпочиває. Процес перетворення починається повільно, за кілька днів або, у крайньому випадку, за кілька годин до часу «Ч». Перед концертом, виставою, гастролями життя Валентини набуває іншого ритму: чіткий, налагоджений, роками педантично відшліфований. Удень репетиції. Увечері домашні ходять навшпиньки, говорять пошепки, гарячково хапають телефонну трубку, що ледь обiзвалася. Як лялечка у коконі, вона набирається сил, ростить крила, щоб в одну мить їх розпрямити і показатися в усій красі…
«Прекрасним обманом» був початок її сольного концерту в «Україні». Звичайно артисти намагаються перший номер зробити яскравим, ударним, щоб якщо не приголомшити, то хоч би заінтригувати глядача. Валентина ж, замість кринолінів і парчі, натягла на себе потерту сукенку, підіткнула поділ, взяла в руки швабру, відро води і давай мити підлогу на сцені. Глядачі остовпіли. А Степова просто почала з куплетів Аделі з опери «Летюча миша»…. Підлога чиста — тепер можна і криноліни…
Це талант: бути такою, як треба, там, де треба. На сцені Валентина Степова перетворюється на нескінченне щастя і суцільну любов, на кривавий біль і тихий смуток: вона проживає кожну партію. Її любить публіка. Не якусь її роль. А Степову цілком, оскільки Валентина довго торувала доріжку до серця слухача, привчаючи себе любити. Нелегка праця. Вона вирішила співати те, що хотіли чути. Степову засуджують за «вільності» — сучасні обробки класичних шлягерів, за популяризацію оперних хітів, а по суті за те, що вона в доступній для необтяженого знаннями класики слухача формі підносить кращі витвори цього жанру. А коли Степова на сольному концерті заспівала з рок-групою «Галактика» і з’єднала власне академічне сопрано з прекрасним тембром соліста Слави Сенчука, буркотливі охоронці чистоти мистецтва від розпачу заткнулися. Ну нічого було сказати у відповідь залу Палацу «Україна», який потопав у оплесках.
Вона кілька років тому знялася на фото у шкіряному костюмі а ля Шер. Не може досі байдуже дивитися на могутні мотоцикли. Любить музику групи «Deep Perple» і взагалі професійний рок. «Я проводжу паралель між високим рівнем класичної музики, рок-музики і джазу» — говорить Валентина і сміливо береться за різножанрові твори. Не боячись і пристойної поп-музики, на яку класичні виконавці смачно плюють. Утім, Степова завжди мріяла стати саме оперною співачкою і мрію свою здійснила.
Вона була приречена на свою професію: всі у сім’ї співали.
— Тато був моїм першим учителем музики: розповів, що є сім нот, приніс додому тубу, трубу, тромбон, акордеон, гітару, намагався щось на них зіграти, дав мені потримати інструменти... Одного разу батько привів мене до свого друга, у якого було старовинне фортепіано… Ніч провела у маренні. Мама вранці прийшла мене будити, а я плачу і розповідаю сон: грала на фортепіано... У цей час був набір до музикалки. Жалісливі батьки за руку — і туди. Мене на екзамені попросили, мовляв, дитинко, заспівай пісеньку. А я з мамою співала українські дуетом, дитячих не знаю... І як завела народну «Била мене мати...» Було смішно... Але вчитися довелося на скрипці. Хоч я раніше не знала, що це за такий інструмент. Засмутилася. А тут саме у мене день народження, прокидаюся, а мені підносять малесеньку скрипочку. Я побачила, вигукнула: «Ой, яка гарненька, гаразд, буду на ній грати...»
Бабуся Валі все життя співала у церковному хорі. Онучка виросла і стала сама співати соло в храмах. Особливо запам’яталися співачці концерти у Відні, у Троїцькому храмі.
— Кілька років тому в День Великодня пастир храму падре Маріо запросив мене після служби Божої заспівати «Алілуя» Моцарта. Я стою на хорах з органістом, дивлюся на цю махину і думаю, Боже, як наповню звуком такий величезний храм? Здавалося, треба багато звуку давати, щоб тебе почули. Виявилося, навпаки. Наступного дня у мене був концерт у цьому ж храмі, я виконала духовну програму і класичний шлягер Марка Кропивницького «Соловейко». Дивовижна акустика: коли співала «Соловейка», пам’ятайте — тьо-ох, тьо-о-х — луна йшла по всьому храму. І я мовчала, поки луна не обійде всю будівлю. Потім знову — тьо-ох і знову луна. Після цієї пісні публіка буквально плакала від захоплення... Взагалі, я б хотіла проїхати з туром по храмах, бо там звучання не порівняти з жодним залом.
Знайомство з майбутнім педагогом — знаменитою Євгенією Мірошниченко — відбулося ще у дитинстві... Їй було років 11 — 12, а Мірошниченко вже була зіркою і співала по телевізору. Наприклад, хіт — «Солов’я» Аляб’єва. Та-ака красуня — брюнетка, у чорній довгій сукні, дівчинка заніміла від захоплення: саме такою вона собі уявляла справжню співачку... Такою вона бачила і себе…
— Після закінчення Хмельницького училища я собі дала слово, що буду вчитися у консерваторії, причому тільки у київській, оскільки мріяла жити у столиці. Але те, що вчитися буду у Євгенії Семенівни, — цього навіть не було в мріях. Більше того, мені ніхто не говорив, що важливо вчитися у якогось конкретного викладача, що це має велике значення. І коли я вже вступила, мені оголосили, що буду вчитися у Мірошниченко... Це була ейфорія. Ось він, кумир, недосяжна висота, а я біля підніжжя стою комашка комашкою. Було жахливо. Мені сказали, що Мірошниченко любить гарненьких учениць, вродливих. Ну, я не думала, що вона мене злякається. Це зараз я сміливiша, а раніше, коли я з невідомою людиною старшою за мене спілкувалася — так мене виховали — переживала до неї почуття найглибшої шани, поваги незалежно від того, знаю я її чи ні. Я почувала себе ніяково перед цією людиною, у мене німіли м’язи навколо рота, язик. Якщо я хотіла щось сказати, то губи не слухалися, язик не повертався, і я не могла зв’язати двох слів. Я чекала Мірошниченко у класі. Заходить Євгенія Семенівна... І відразу — на мене: «Так, значить, новенька. Валюша Стельмах (я тоді ще не була заміжня). Добре, дитинко, розкажи хто ти, звідки». А у мене язик не повертається... «Та-ак. Дитинко, — сказала Євгенія Семенівна, — треба стежити за тим, як ти розмовляєш. Повинна бути чітка дикція». Усі роки навчання в оперної зірки, коли хотіла щось спитати, я не думала про те, що хочу спитати, а думала, як це зробити правильно. Тому що вона зараз же зупинить і відкарбує: «Повтори це слово». Вперше слухати вона мене не стала. Ні пісню, ні романс, вона відразу стала займатися, давати вправи, ми стали працювати над звуком. У мене, звичайно, не все виходило, і я стала комплексувати, оскільки не змогла показати, що вмію... Але вона була моїм кумиром, і я слухала і вторила всьому. Потім Євгенія Семенівна мені сказала, мовляв, ти як мавпа, все злизуєш, але це правильно. Я справді, як губка, все вбирала. Але потім зрозуміла, що треба бути Валентиною Степовою, а не ученицею Євгенії Мірошниченко.
Степова якщо чогось захоче — зупинок на вимогу не буде. Вона безкомпромісна із самою собою, якщо це стосується справи. І до роботи жадібна.
— Я стала працювати над голосом, співати твори міцніші, нижчі за регістром, тобто пробувати можливості свого голосу. Навіть за силою звуку іноді спеціально форсувала, недовго, звичайно, заради експерименту. Потім я стала слухати всесвітньо відомих виконавців, які мені подобалися. І кожний період мого становлення захоплювалася то однією, то іншою співачкою. Мені це багато чого дало. Всі співаки — ненормальні, фанати. Проте я вважаю, що досягнути чогось можна, тiльки коли ти фанат. Я співала, не помічаючи того, в метро, в тролейбусі, в трамваї, дорогою руладу наспівуєш, думаєш над нею й раптом бачиш, що на тебе люди звертають увагу. Вдома на кухні — співаєш, у ванні — співаєш. Ми з чоловіком після одруження жили в гуртожитку метробуду, й там душ був загальний у підвалі. Коли з Ігорем туди ходили, я всі арії переспівувала. Вода ллється, я пробую ноти, виспівую крайній верх... Ігор, спасибі йому, завжди розумів мене. В машині їдемо — я розспівуюся, потім питаю в Ігоря, мовляв, любий, чи не дуже заважає. Він відповідає, мовляв, Валечко, я відключаюся, не реагую. Тобто він розуміє, що це мені треба, і їде, думає про своє. Розумієш, є співачки, яким Бог від народження дав здатність виспівувати крайній верх відразу щойно відкривають рота. В мене діапазон був не на сто відсотків розвинений, і я технікою допрацьовувала кожні півтону, зробила свій нормальний діапазон до «фа-дієз» третьої октави. Я розуміла, що якщо цих нот у мене не буде, я не буду повноцінним високим сопрано. Звичайно, говорити про ультраколоратуру, як у Євгенії Семенівни — неможливо, недосяжно, це унікальний випадок, вона у своєму роді єдина. Мірошниченко, до речі, розповідала, що в молодості на розспівуваннях вона брала «до» четвертої октави! А мені доводилося дуже багато працювати над собою. Приходила в консерваторію в неділю — в буденні дні соромилася, коли люди чують. Брала клас, закривалася й спочатку ці ноти просто викрикувала із силою, головне, щоб зв’язки зімкнулися там, де мені треба. Запам’ятовувала. Потім шукала місце, щоб нота була не кричуща, а співуча, легка. Одна річ у класі напрацьовувати, а інша — коли ти виходиш у зал і тобі цю ноту треба заспівати перед народом. Тут уже спрацьовує сила волі, характеру. Адже часто буває, що на сцені лякається виконавець, наприклад, думає: гаразд, я сьогодні цю ноту не візьму, я ще не готовий, а наступного разу... Мені здається, якщо людина собі дозволяє один раз так подумати, то вона буде й далі так думати — не можна потурати собі. Я йшла й казала собі: мушу заспівати, нехай вийде погана нота, але я повинна. Відкривала рота й співала. Перший раз вийшло не ідеально, але ж вийшло! Я взяла, протримала ноту, й головне, я сама себе перемогла! Страх пережила, й удруге я вже знаю, що треба зробити, щоб було краще.
Сьогодні сама Степова, не впадаючи в надмірну скромність, вважає, що відбулася як співачка.
— Люди, які мене знають як співачку, слухають, ніколи не помиляться, тому що в мене є «свій» голос, своя манера. Зараз я стараюся різноманітнити репертуар, знаходити ті твори, які органічні зі мною, а не лише з голосом. Хоча, звичайно, все життя треба вчитися, адже в кожного співака свої темні плями...
— У вас із Таїсією Повалій вийшов чудовий концертний дует. Особливо запам’яталися милі нявкаючі «Кішки». Як зійшлися дві зірки з різних небосхилів?
— Ми познайомилися на концертах. Мені подобається Тая, особливо як вона плекає в собі жінку. Я так не вмію. Повалій могла б відбутися як чудова академічна співачка, в неї багатий голос, вона дуже талановита, легко включається в образ. Мені здається, що вона відбулася б і як чудова джазова співачка. Але в кожного свій шлях.
— А як тобі вдалося безболісно втиснутися в тераріум театру?
— Я примусила своїм фанатизмом повірити в мене. Тричі слухалася в Нацоперу. Те, що я учениця Мірошниченко, мені, звичайно, допомагало. Але тільки сильна віра людини в себе може пробити стіну. Вперше слухалася, працюючи в оперній студії солісткою під рояль — мені сказали «добре, подобаєтеся, ось ще три арії вивчите, підготуйте, через півроку послухаємо...» Вдруге мене слухали із симфонічним оркестром. Знову та ж відповідь. У цей час прийшов у театр Анатолій Мокренко. Був концерт якийсь, в якому брали участь і він, і Мірошниченко, і я співала як «молоде покоління». За лаштунками Мокренко каже Мірошниченко, мовляв, яка у вас учениця хороша... Відчуваю — мій момент, місце й час. Підходжу й кажу, мовляв, дозвольте прослухатися, я хочу працювати у вас. Анатолій Вікторович і каже, що прослуховуватися немає сенсу, й так усі Степову знають. Приходьте співати спектакль, який ви співаєте в Оперній студії — тобто «Севільський цирульник». Була одне лише зіспівування. Я, звичайно, тремтіла, технічно заспівала добре, на той момент мені, може, не вистачало артистизму. Чекаю відповіді місяць — тихо. Євгенії Семенівні подзвонила — та сказала «чекай», а чоловік подивився на мої страждання й каже, мовляв, я так не думаю, дій. Послухала чоловіка, набралася сміливості й стала настирливо обдзвонювати комісію. Допомогло. Прийняли. Сьогодні в мене в театрі всього чотири партії, оскільки багато гастролей і концертів. Але я готова працювати.
…Коли Валя ще вчилася в Хмельницькому, друг познайомив її зі своїм другом. Виявилося, це доля. Він дивився на Валентину пильними, уважними очима: юнак зовсім забув про концерт, на якому побачив гарну дівчину, не міг відірватися. Дівчина змилувалася, відповіла взаємністю. Так і прикипіли…
— Рік ми з Ігорем зустрічалися, потім він пішов в армію, я вступила до консерваторії, ми писали одне одному листи, я чекала... За півроку до дембеля він написав, мовляв, усе, не можу, хочу одружитися. Я йому поставила умову: якщо хочеш бути зі мною — приїжджай у Київ, влаштовуйся на роботу куди-небудь. Іногородніх приймали або на будівництво, або в метробуд. У метробуді Ігор відпрацював десяток років. Син народився через рік — я взяла академвідпустку після першого курсу, так хотіла дитину, вона не обтяжувала, була лише в радість. Потім, дякувати, мама допомогла — треба було вчитися... Мені шкода, що через свою професію я не могла бути ближче до сина, до сім’ї. Коли Артему було років десять, він мені сказав: «Мамо, добре тобі, в тебе є рідний брат, а в мене немає нікого«…
Сьогодні син — хлопець дорослий, вчиться в естрадно-цирковому училищі. Ігор — як це модно говорити, Валин продюсер, допомагає в усьому. Дуже приємно спостерігати цю пару. Ігор узяв всі побутові питання виключно на себе й зовсім не нарікає, що дружина не любить готувати й вечеряють вони те, «що Валечка хоче«… Він оберігає дружину, піклується про неї, і якщо підгледіти, то можна помітити, що погляд у Ігоря з часів хмельницької молодості зовсім не змінився: ті ж теплі, світлі очі Долі. Валя без Ігоря життя не уявляє. «Що я, що він — це одне й те саме. Мої успіхи — це його успіхи». Чудове подружжя. Говорять, що ідеальна сім’я може бути лише там, де жінка — талановита актриса, яка грає головну роль у такому складному спектаклі. У Степових навпаки: чудовий дім тому, що в ньому є талановита жінка. А на сцені — актриса.
Сьогодні у Валентин Степової День народження. Гарної погоди в домі й невщухаючих овацій у театрі бажає співачці наша газета.
