У картинах Ольги Морозової дивним чином якось уживаються
дві особливості — досить протилежні, щоб також заслужити титул «рівнодення»:
цього разу «рівнодення від художньої манери». Соковиті, темпераментні мазки
і глибокі, чисті фарби несподівано стають цілком прийнятними для передачі
глибоко особистих переживань і абсолютно «акварельних», здавалося б, настроїв.
Емоційний, якщо так можна висловитися — бучливий живопис виявляється насправді
ліричним і навіть трохи беззахисним.
Не менш парадоксальним є й те, що внутрішній стан передається
виключно «поглядом з-поза». Душевний стан людини і стан світу виявляються
багаторазово відображеними — і, мабуть, жодного разу не заломленими — один
в одному. Роботи Ольги Морозової — майже завжди пейзажі, пейзажі настрою
і, як здається, завжди — пейзажі трохи «вигадані» або, точніше, «додумані».
Звідси — їхня екзотичність («Ніч ніжна»), поетичність («Парки Києва»),
романтичність («Венеціанський мотив», «Ніч над Києвом»), а то й казковість
(«На Гоголівській», «Денні сутінки. Амстердам»). Власне, казковість і виявляється
найсимпатичнішою і найпривабливішою особливістю творчості Ольги Морозової.
