Роджера Споттісвуда масовий глядач знає здебільшого як постановника одного з фільмів «бондіани» — «Завтра не вмирає ніколи» з Пірсом Броснаном у головній ролі (1997). І тим разючішим здається контраст із тим кіном, яке зазвичай фільмує цей канадcький режисер. Це — малобюджетні історико-соціальні стрічки, що грунтуються на реальних подіях. Так, чималий розголос отримав фільм «Рукостискання з дияволом», присвячений геноциду 1994 року в Руанді. Цього разу в «Дітях Хуань Сі» — сюжет не настільки злободенний, однак не менш драматичний.
У Китаї 1937 року, під час жорстокої японської окупації, молодий британський репортер Джордж Хогг (Джонатан Ріс Мейєрс, що став відомим після виконання ролі вбивці у фільмі Вуді Аллена «Матч-Пойнт») за допомогою австралійської медсестри Лі Пірсон (Реда Мітчел) урятував життя кільком десяткам сиріт, провівши їх багатокілометровим походом через усю країну, через усі жахи війни в безпечне місце. Режисер прагнув максимальної достовірності, тож знімали не просто в Китаї, а прямо на тих місцях, де відбувалися події, наприклад, у Шанхаї, в якому й починається вся історія. Цього разу й декорації, й масовка набагато якісніші, аніж у «Рукостисканні», а історичний антураж відтворений набагато масштабніше. А в першу чергу картина цікава поєднанням європейської й азійської акторських шкіл. Першу блискуче представляє Мейєрс, а другу — Мішель Єо (акторка-вамп у ролі господині опіумної курильні) та Юн-Фет Шу. Останній — справжня жива легенда, зірка найкращих бойовиків гонконгського патріарха Джона Ву. Треба сказати, що всі головні виконавці зі своєю роботою справляються. Причому в Шу було завдання не з простих — виконати роль комуністичного ватажка, показавши його не монументом, що рухається, а живою людиною. І це акторові вдалося; фактично, він будь-яку роль, навіть копа у стандартних гонконгських бойовиках, вміє зробити багатою на психологічні нюанси.
Споттісвуд не оминає увагою жахи війни й окупації, показуючи розстріли, бомбардування, десятки жертв, руїни. Але основу сюжету складає суперечлива і тривала еволюція стосунків Хогга з малими китайськими розбишаками, те, як цей чужоземець крок за кроком завойовує їхню довіру й саме така нова якість стосунків дозволяє йому врятувати дітлахів. Виходить така собі «Педагогічна поема» на далекосхідний лад, щоправда, набагато драматичніша, бо наставнику доводиться віддати життя за своїх підопічних. І фінальні кадри, коли показують уже старих людей, котрі зі сльозами на очах дякують британцю за порятунок їхніх життів — дійсно зворушливі.
Загалом у Споттісвуда, як і у випадку з «Рукостисканням», вийшло хай і не надто вибагливе, проте цілком гідне кіно, однією з основних чеснот якого є щирість автора. І з огляду на це здається, що режисерові варто було б спробувати себе у документальному, неігровому жанрі — адже тональність його таланту дуже до того близька.
І ще складно не згадати вітчизняних кінематографістів. Подібних сюжетів у історії України більш ніж достатньо. І зняти таке кіно не коштує аж надто великих грошей. Потрібне в основному бажання брати саме такі історії, а також трохи таланту, щоб екранізувати їх якісно, без зайвого пафосу — і, як наслідок, здобувати визнання як міжнародних журі, так і масового глядача. Невже так складно?
