У трупі вже працюють професійні актори, які тільки-но народилися, коли театр уперше пред’явив себе глядачеві. Він з’явився в епоху перебудови на хвилі суспільного ентузіазму і був першою ластівкою в тій зграйці нових київських театрів та студій, які принесли в нашу свідомість весну оновлення нашого життя.
Але власне гніздо ще треба було побудувати і вистраждати. Приміщення для театру в Києві не було. Втративши під час війни прекрасні будівлі Цирку і ТЮГу на теперішній вулиці архітектора Городецького (нині тут кінотеатр і сквер напроти), а також Театру Радянської армії майже поряд, на вулиці Заньковецької (нині сквер між будинками), Київ не будував нових театральних приміщень понад століття. Не будує й сьогодні. Для нових театрів пристосовувалися колишні кінотеатри, клуби та особняки. Так і кінотеатр «Космос» перетворився на театр для акторського колективу під керівництвом Едуарда Митницького. Не приєднуємо до Едуарда Марковича численних почесних та вчених звань — бо є ІМ’Я. Цим усе сказано.
Це легендарне ім’я постановника «Варшавської мелодії» і «П’яти пудів кохання», вистав у театрах Росії, Німеччини, Литви, а також Одеси, Сімферополя, лідера цілої режисерської школи, багаторічного художнього керівника, можна сказати батька такого непростого в психологічному плані колективу, як акторський.
Ставити на ноги новонароджену дитину — театр — довелося у найскрутніших умовах. Перелітали з одного сценічного майданчика на інший. З мікроскопічної сцени з «ямою» тогочасного театру ляльок (нині синагога Бродського) на аеродром Жовтневого палацу, невелику сцену Оперети і у фойє недобудованого майбутнього театру (тепер це їхня мала сцена). Адже простір гри ставить перед актором жорсткі умови технології творчості — від гучності голосу до сили енергетичного імпульсу. Це знайоме кожному з нас: одна справа спілкування в кімнаті, а інша — на вулиці, в лісі або в метро. Артистам доводилося дуже часто змінювати ці пристосування до простору. Було важко, іноді втрачалася правда почуттів, природність поведінки, зате формувався актор, пластичний внутрішньо і зовнішньо, який уміє творити в будь-яких просторових та естетичних умовах.
Доводилося завойовувати глядача, виховувати «свого», шукати свою художньо-організаційну нішу серед традиційних прославлених театрів міста та новонароджених театральних «конкурентів» — Молодіжного, «Сузір’я», «Колеса», Естради та багатьох інших студій. Деякі снобістськи налаштовані критики того часу цідили через губу, що Театр драми та комедії — це театр петеушниць та медсестер. Немовби ці люди не мають потреби у театральному мистецтві. А Митницький був налаштований саме демократично. Він поважав і поважає у своєму залі і домогосподарок, і академіків, інтелектуалів і середньої освіти глядачів. Цю повагу відчуває кожен, і тому любить Театр на Лівому березі Дніпра.
Так-так, саме на Лівий берег Славутича, в робітничу Дарницю і залетіли, нарешті, перелітні птахи Митницького вити своє гніздо. І звили біля самого метро «Лівобережна». Стали першим професійним театром у цьому робочо-спальному районі столиці. Отримали свого глядача у доповнення до вже ними вихованого і дарують йому мистецтво аж ніяк не другосортне, а навпаки, витончене, розумне, розважальне і глибоке, цікаве і різноманітне. Театр цей люблять глядачі, про що свідчить не лише заповнюваність залу, й численні театральні нагороди, як, наприклад, кілька «Київських Пекторалей», високі шанобливі оцінки критики, яка визнала, нарешті, цей театр.
Ой які ж чудові «лівобережні» актори! Вони високопрофесійні, молоді і зрілі одночасно, вони прославились в телесеріалах та рекламі, але особливо цікаві на сцені. І от уже глядач іде в театр на їхні знайомі імена. А який цікавий репертуар — від багатьох дитячих казок (приручають майбутнього глядача!) до світової класики, від сучасної зарубіжної та вітчизняної драматургії до інсценізацій прози. Акторська трупа така пластична у своїй майстерності, що вміє працювати не лише в естетиці свого метра, а й з будь-якими режисерами, яких Митницький запрошує до свого театру спеціально для творчого здоров’я трупи та різноманітності художньої палітри театру.
І все ж театр тримається на своєму лідері, на Едуарді Марковичу Митницькому, народному артисті України, професорі, лауреаті безлічі премій та фестивалів, відомому в нашій державі та за її межами, авторі багатьох статей і книг. На його нестаріючій енергії, естетичній і громадянській платформі, на його вистражданій мудрості та вимогливо-ніжній любові до театру, до його артистів та співробітників, до його глядачів, тобто до нас з вами.
P.S. Із Е. Митницького:
— Ми живемо, поки любимо (назва його книги 1998 року).
— Режисура — це Доля. Завжди гірка. Можливо — покаяння за свої або чиїсь гріхи...
— Я завжди спрацьовувався з розумними артистами. Але розумні артисти — це поштучно.
— Зрештою скінчилося в театрі моє «холостяцьке життя» і прийшло, якщо не любов, то принаймні тривале захоплення — Київський театр драми та комедії. (...) Напевно, тому, що я його збирав по одиницях. З багатьма акторами я раніше працював у різних театрах. Мої учні і обов’язково ті, чиє людське кредо не приховане для мене за сімома замками. Ось чому це безпрецедентний випадок у театральній практиці — в театрі немає конфліктів, немає склок, серйозних розбіжностей ні між акторами, ні між режисерами та акторами.
— Я сповідую ідею парадоксальної режисури. Був час, коли я її розумів умоглядно, теоретично, а тепер я це розумію як обов’язкову, невід’ємну, можливо, першорядну якість режисера. Думаю, що поки режисер мислить і працює несподівано — він живий режисер.
— Я знаю, про що ставлю виставу. Якщо працюю, то обов’язково відчуваю кожну клітину майбутньої вистави. І артисти грають точно за моєю режисерською партитурою.
— Педагогіка для мене — прояв егоїзму. Я вчу, щоб самому не відставати. Я вчуся у своїх учнів, перевіряю світ на них. Вони бачать його з іншого, нового погляду. У мене є досвід минулого і мені акумулювати цей світ, «крутий» світ — дуже важко. Зрозуміти його сьогоднішні цінності я не можу, однак я зобов’язаний розуміти. Не можна жити в професії тільки минулими цінностями. Так, вони класичні цінності, але кожна епоха приносить нове. Подобається, не подобається, але це невблаганно. Учні допомагають розібратися, якоюсь мірою, в тому новому світі, який нам диктує і нав’язує час.
— Держава, якщо вона має культурне коріння (я маю на увазі законотворчість і виконання законів), може обмежити конфлікт держави та людини своєю законотворчістю. Ми з вами живемо в країні, яка протягом багатьох століть або більшої їх частини законотворчості не мала, а якщо мала, то законів цих не виконувала ніколи. Тому поле для проростання свободи хоча б в елементарних проявах у нас не зорано. Якщо думати, що сьогодні настав демократичний щасливий час, коли ми всі стали вільними, — це блеф. Тому що ми опинилися на узбіччі. Ми нікому не потрібні. Я маю на увазі творчість. І театри зокрема.
— (Любов — почуття) ...аж ніяк не дивне, воно основоположне. Я вважаю, що людина для цього народжується на білий світ. Не для того, щоб накопичувати рахунок у банку, а для того, щоб любити. І, підкреслюю, меншою мірою для мене важливо бути любимим, важливіше самому віддавати енергію почуттів.
