Суспільство не втомлюється ставити кордони, змушуючи людину жити в оточенні умовностей. Частина людей із ними мириться, частина підкоряється їм лише вдавано, а частина просто з легкістю перемахує через різні загородження як у самих собі, так і в зовнішньому світі. Тих хлопців і дівчат, для яких і Велика Китайська стіна не є перешкодою, а просто перевіркою винахідливості й сили духу, називають трейсерами. А спорт, яким вони займаються, відомий як паркур (від франц. «смуга перешкод»). Він був винайдений французом Девідом Беллем як мистецтво пересування будь-якою місцевістю й подолання перешкод, що постають на шляху. З кожним роком паркур залучає до своїх лав усе нових прихильників. Серед них — люди зовсім різних професій і віку, яких, утім, об’єднує одне — прагнення максимальної свободи думок і рухів, адже паркур є не лише фізичною підготовкою, спритністю й координацією, а й креативністю мислення та готовністю до будь-яких життєвих ситуацій. Головне, чого вчить паркур, — це розуміння того, що всі перешкоди, які трапляються на життєвому шляху, можна і треба долати. Займаючись паркуром, людина звикає шукати нестандартні шляхи вирішення будь-якої проблеми.
В Україні паркур з’явився порівняно нещодавно, але вже зараз у Києві та Харкові діють школи, які організовано навчають цього виду спорту. Мурад РОГОЖНИКОВ на прізвисько Вовк стояв біля начал цього виду спорту в Україні. У своєму колі Мурад відомий як трейсер зі стажем і тренер у «Першій Київській школі паркуру й акростріту». Ми поговорили з ним про паркур, особливості руху трейсерів і про те, як усе це «неподобство» починалося.
— Отже, Мураде, як ти дійшов до такого життя?
— Радше — дострибався. Це було 2005 року. Щоб не так нудно було бігати раннього темного ранку, я почав випробовувати різні методи звеселяння себе під час пробіжки. Себто: подолання різних перешкод складнішими методами, ніж звичайно. Адже всі в шкільні роки стрибали через огорожу, а мені хотілося зрозуміти, як це можна зробити інакше, ефективніше. Прострибав я так, може, місяць-два, доки мені не сказали, що я такий не один. Таких дивних хлопців і дівчат багато, називаються вони ямакасі, а спорт їхній відомий як паркур. Після цього я почав займатися паркуром осмислено.
— Ти займався різними видами спорту: бігом, ушу, екстремальним туризмом. Чому обрав паркур?
— Паркур не обмежує твоєї фантазії. У нього немає кордонів, є лише межі, де він уже переходить у інший вид спорту. Єдине правило — вижити й залишитися здоровим. Як інші модернові, андерграудні види спорту, паркур практично не вимагає грошових вливань. Тому зараз він має таку скажену популярність. Достатньо вбути кросівки, кеди (а можна й босоніж) і вийти на вулицю. Все! Ти вільний від роликів, скейтів, спеціального одягу, спеціально обладнаних зал, майданчиків і кортів, людей, які тебе судять. Ти просто займаєшся тим, що тобі подобається. Ти можеш робити це в будь-який час, у будь-яку мить і період свого життя, навіть якщо на тобі діловий костюм.
— Ти займаєшся наодинці чи в компанії однодумців?
— Починав я сам. За місяць до мене приєднався друг. Потім іще пара осіб, а пізніше нашу чоловічу компанію розбавила дівчина. Ми стрибали на різних будівництвах, падали в пісок, вважаючи це крутим паркуром. І були такі горді! І робили це так пафосно!..
— 11 квітня цього року сталася відома історія, коли в Івано-Франківську міліція почала ловити трейсерів, саджати їх на ніч до КПЗ, проводити рейди по місту в пошуках цих «стрибунців». У новинах на одному зі столичних каналів прозвучало: «Паркур в Україні офіційно заборонений». Ти чув про цю історію? Можеш якось прокоментувати?
— Це все несерйозно, тому що, по-перше, немає регламентованого поняття, що таке паркур, а по-друге, хто може заборонити мені стрибати? Та ніхто. Просто в Івано-Франківську сталося непорозуміння, коли чийсь вандальський вчинок «повісили» на трейсера. Але справжньому трейсерові не можна приписати навіть хуліганство. Залізти на дах банку чи у вікно будинку — це вже називається проникнення на приватну територію. Аж ніяк не паркур. Аналогічно — ніж може використовуватися як для вбивства, так і для фігурного різьблення.
— Дуже часто люди зі спільними інтересами виробляють свою солідарність. Наприклад, автомобілісти сигналять проїжджаючим повз них машинам, що попереду на дорозі стоїть ДАІ. Чи є в трейсерів така солідарність? У чому вона виявляється?
— Колись ми вважали, що трейсери — це велика сім’я. І тому повинні допомагати своїм і триматися разом. Зараз трейсери, які колись починали паркур у своїх містах, подорослішали. І якщо раніше з нами тренувалася лише молодь, то зараз у паркур приходить усе більше людей 20—35 років. Це пов’язано з тим, що цей вид спорту вже більш-менш стабілізувався й розвивається у цілком передбачуваному напрямі. Тобто паркуром можна займатися під наглядом професіоналів. Зараз ми не те щоб не допомагаємо новачкам, ми просто обираємо, кому допомагати. Якщо для людей єдина мета — показати себе, то нехай займаються самі. Якщо вони не хочуть отримувати від нас знання, досвід, то це їхня особиста справа. Солідарності зараз, звісно, поменшало, особливо коли почалася «перерозбивка»: там займаються одні групки, тут — інші. Об’єднуються зараз, як правило, за принципом «хто з ким уживається».
— Мураде, скажи, а трейсера можна якось виділити в натовпі? Чи є якісь пізнавальні знаки?
— Трохи утрирувано, але все ж: допитливий погляд, який вічно щось шукає і, коли знаходить потенційні перешкоди, уважно їх розглядає; злегка пружиниста хода, що подеколи переходить на біг; одяг, який підбирається за принципом «зручно», а не за принципом «гарно»; дивний вибір маршруту, який пролягає через усі поручні, підвищення й западини; і, звичайно ж, самі рухи трейсера — стрибнути, злізти, залізти, перелетіти.
— На сайті вашої школи сказано, що ви є самодостатньою організацією і трактуєте всі пов’язані з паркуром поняття як самі їх розумієте, не спираючись на чийсь авторитет. У чому виявляється ваше вільне трактування?
— Воно просто наше. Деякі рівняються на Девіда Белля, деякі — на російську школу паркуру, є різні ідеологи. В нас своя точка зору. Так, вона може перекликатися з чиєюсь іще, але при цьому ми до неї не прив’язані.
