Здавалося б, що хорошого в тому, що мистецтво стає заручником політики. Проте, хоч як це дивно, такий підневільний статус має іноді благотворні наслідки.
Виставка «Перевірка реальності», яка проходить нині в Українському домі — наочна ілюстрація цього парадоксу. Дана експозиція — продовження боротьби Віктора Пінчука, що прагне сьогодні довести свій статус головного мецената країни, і його арт-партнерів за створення Музею сучасного мистецтва.
Жанрово експозицію визначено як «виставку постмедійного мистецтва». Тут, звичайно, відразу з’являються запитання — що це, постмедійне? Тобто, мистецтво після смерті всіх без винятку «медіа» — газет, журналів і телеканалів? Але вони живі, здорові, активні, сьогодні навіть більше, ніж будь-коли. Чи в тому значенні, що мистецтво, яке відмовляється контактувати будь із ким? Однак чомусь його виставили, а глядачів на виставку пустили, і вони ж ходять, дивляться, реагують…
Проте до діячів сучасного мистецтва не варто бути надто суворим — зрештою, мудрована, закручена термінологія, і такі самі прес-релізи — є фірмова ознака, частина саморекламної стратегії, тобто, як короткі анонси-«трейлери» фільмів у кіно чи обкладинки компакт-дисків у поп-музиці.
Головне, звичайно, зміст. В основному це — різного роду відеозйомки, постановочні або документальні, оброблені на комп’ютері або випущені як є. Якщо висловити загальне враження однією фразою — часто досить дотепно, місцями смішно, в окремих випадках захоплююче, а іноді — на прикро аматорському рівні. Але ми про останніх не будемо, не варто засмучувати художників у такій складній ситуації безпритульності — коли «Арсенал», у якому їхні роботи мали знайти вічний музейний спокій, замість раю обітованого виявився жорстокою мачухою, вірніше, роль мачухи виконало міністерство культури, але це вже так, деталі.
Найбільш активним і плідним виявилася «Інституція нестабільних думок». При вході глядача зустрічають два короткi фільми з циклу «Київські мініатюри», найбільш запам’ятовується той, що праворуч, — чолов’яги возяться над відкритим каналізаційним люком під модну рок-музику. Однак найбільш запам’ятовується — як центральна робота і безперечний успіх всієї експозиції — «Кімната» тих «нестабільних» авторів. Це просто чотири стіни-екрани, на які ззовні проектується зображення. Іншими словами, глядачі опиняються ніби всередині фільму. Навіть не просто фільму, а такого собі чарівного житла, в якому все змінюється щосекунди — колір шпалер, пейзаж і погода за вікном, циферблати та картинки на стінах, з’являються і зникають предмети, деякі з них дуже точно й елегантно позначені тінями — так, примарний вентилятор нагнітає екранне повітря, тіньовий телевізор показує дивні сюжети, проектор крутить абсурдне кіно на одній із стін, із розетки струменить синя субстанція, а потім стіни розчиняються у темному мерехтливому просторі, в якому чаруюче красиво пливуть чи то хмари диму, чи то краплі фарби… Йти звідти просто не хочеться, і таку роботу, до речі, не соромно було б надіслати на Венеціанську бієнале (це так, до слова).
Решта робіт запам’ятовувалися, як уже було сказано, в основному за рахунок дотепності авторів. Вікторія Бенгальська показала роботи «Valya.rambler.ru» та «Іподром». На першій — товста розкомплексована пані виконує стриптиз впереміж з банальностями із якоїсь сторінки знайомств (на зразок добре готую... люблю музику... тощо — глузування над штампами масової інтернет-свідомості); у другій картині — в буденне, рутинне життя іподрому, зі ставками, шумом та азартом, несподівано, але тихо вклинюється чуже, таке собі страховисько з червоною пикою і чорними лапами, та так собі й помирає, ніким не помічене. «Чужий» був темою і дуже смішного фільму харків’янина, що нині мешкає в Москві, Сергія Браткова — такий собі пітекантроп у спортивних штанах та жахливими іклами з ревищем чинить всілякі неподобства в ситому самовдоволеному мегаполісі. Нашому талановитому земляку належить і відео «на вулкані» — про товариство голих людей, які радісно купаються в озері сірої багнюки — ще одна шпилька у бік масової свідомості, яка іноді виходить далеко за межі здорового глузду. Гарний також і «Хоттабич» того ж Браткова — облізлий глечик, iз якого показується золотиста коса — красивий, напевно, був джин...
Гліб Катчук і його постійний партнер Ольга Кашимбекова продемонстрували «Оксамитовий» лабіринт» — безперервну панораму наметового містечка на Хрещатику, в яку за допомогою комп’ютера вклеєно різні недоречні зображення — ось серед наметів злітає космічна ракета, висить «Джоконда», на даху автомобіля танцюють крихітні балерини та красується табличка «Кулуар за Ющенка». Запам’ятовується і серія яскравих, «галюциногенних» картин Савадова, у яких буквально змішуються в психоделічну купу коні (тобто зебри), люди (голі й у масках), гриби (дуже великі мухомори), гігантські вінілові платівки та багато інших приємних несподіванок. «Документ» Цаголова — ціла інтерактивна інсталяція в трьох екранах і двох картинах, присвячена все тій же революції — ось видно, що все-таки це був дуже сильний візуальний, і тому такий, що надихає, образ. Кирило Проценко в «Пенальті» жартує з воротарем київського «Динамо» Олександром Шовковським — футболіст б’є одинадцятиметрові художнику намазаним фарбою м’ячем, на полотні виходять різнокольорові відбитки, і полотно, і відео всього процесу виставлене тут же. Група «Нацпром» (Олег Тистол і Микола Маценко) перейнялися «Матір’ю міст» і виставила під такою назвою цикл картин, на яких найбільш примітні громадські будівлі Києва, що позбавлені вмісту, тобто фасад і віконні отвори є, а всередині — нічого, порожнеча. Дуже точна, насправді, характеристика того, що в деяких будівлях відбувається й зараз...
Є ще певна кількість робіт, але найбільш примітні, гадаю, вже названо. Тобто — ті, які можуть, хоч якось, витримати перевірку реальністю — насамперед реальністю мистецтва, яке не милує нікого і дуже швидко всіх розставляє по поличках своєї невблаганної ієрархії в залежності від таланту. І якщо це відчуття ієрархії в організаторів виставки в Українському домі є — що ж, у добрий час. Тим більше, що музей сучасного мистецтва потрібен як повітря, і поки що немає впевненості в тому, що навіть нова влада зробить для цього щось більш суттєве, ніж декларації.
