Померла Белла Ахмадуліна, чудова прикраса славної «першої шеренги шестидесятників, в якій крокували Булат Окуджава, Андрій Вознесенський, Роберт Рождественський, Євгеній Євтушенко і вона — небесне створіння з очима лані й умінням плести слова, творячи поезію.
Про себе Белла Ахатівна написала в поемі «Мій родовід», розкривши світу історію сім’ї, де змішалися італійці й татари. Ця витончена жінка, витягнувши і без того довгу, тендітну шию, непередавано гортанно виспівувала свої вірші, тримаючи напружену тишу у величезних аудиторіях — від Політехнічного музею до площі Маяковського.
Ахмадуліна ніколи не виступала на мітингах, але завжди відстоювала правду. З Літінституту «вилетіла» за захист честі та гідності Бориса Пастернака. Обминаючи кордони КДБ, проривалася на заслання до академіка Сахарова. Завзято відстоювала товаришів по цеху, яких влада «вписувала» в ряди дисидентів.
У її творчому архіві десятки книг, статей, літературних досліджень та есе. Роль в знаменитому Шукшинському фільмі «Живе такий хлопець» і головні рядки про самоту — з віршів, що стали романсом в «Іронії долі». Поезія Ахмадуліної говорить безліччю мов — від традиційної англійської до складної японської, гортанного івриту й клекоту данської.
Коли Беллу Ахатівну запитали про тугу за 60-ми, вона точно відповіла: «Відверто кажучи, її немає. Своїх слухачів, що до цих пір зберегли інтерес до поезії, я утішаю: «Це ви нудьгуєте за своєю молодістю». 60-і не були часом поетичного апофеозу, який нібито створили поети-шістдесятники. 60-го ще був живий Пастернак, Ахматова померла лише 65-го. Ми були сучасниками великих поетів. Просто цей час виявився переломним у суспільному житті, люди були стривожені, надіялися, перебували в сум’ятті відчуттів. Тоді здавалося, що поети візьмуть на себе місію щось пояснити людям, проголосити якісь нові ідеї. Мабуть, тому кількість слухачів була настільки велика, що не злічити. Мені часто доводилося говорити людям, що поезія не може розраховувати на такий успіх, вона має бути тим цвіркуном, який повинен знати свою жердину (нехай ця жердина буде й вищою, ніж земна метушня). Цей цвіркун не повинен змагатися в популярності ні з футбольними клубами, ані з естрадними кумирами, повинен розраховувати лише на тих, кому дано почути його тиху музику. Ці люди й є його рятівниками, його надією у цьому світі».
Зоя Богуславська, вдова і муза іншого «члена славної п’ятірки», Андрія Вознесенського, дізнавшись про смерть Ахмадуліної, сказала: «Сьогодні її місце у високій поетичній ієрархії зайняти нікому».
Колись її вчитель і «першовідкривач» поетеси Ахмадуліної, великий Павло Антокольський, зусиллями якого світ побачив її першу збірку «Стріла», написав про неї такі рядки: «Здрастуй, створіння на ім’я Белла!» І сьогодні, коли земному створінню на ім’я Белла Ахмадуліна, ми говоримо «прощай», розуміємо, що вона пішла, аби залишитися назавжди для тих, кому дано чути тиху музику поетичного слова.
ЗГАДУЮЧИ...
Іван ДРАЧ, поет, громадський діяч, Україна:
— Белла Ахмадуліна була із наших — шістдесятників. Вона — надзвичайно тонка лірична поетеса, віртуозна майстриня слова. Дуже любила та відчувала Грузію, і часом навіть здавалося, що сама схожа на грузинку. Написала багато віршів з грузинським колоритом. До того ж, перекладала тамтешніх письменників: Ніколозу Бараташвілі, Галактіона Табідзе, Іраклія Абашідзе та багатьох інших.
Я часто з нею зустрічався у різних поїздках. Можу сказати, що Белла була надзвичайною людиною — дивовижної тонкості і чутливого глибокого серця. Коли при Ахмадуліній відбувалися суперечки між нами, письменниками, то навіть якось боляче було на неї дивитися — будучи відкритою до світу, вона все сприймала, як мембрана: нервово, емоційно, сердечно. Зрештою, так переживала не тільки конфлікти, а й, сказати б, перегляд спектаклю... Мала багатющий внутрішній світ! Очевидно, тому її вірші такі неповторні. Її відхід у інший світ — то велика втрата для всіх нас!
Михайлина КОЦЮБИНСЬКА, літературознавець, Україна:
— Ім’я Белли Ахмадуліної — знакове, близьке моєму поколінню. Що таке Белла Ахмадуліна для нас? Ознаки духовного відродження, спротив офіціозу, неканонічність поетична, голос Людини, голос жінки як такої — неголосний, але зі своїм тембром, чиста лірика і разом з тим не позбавлена якогось внутрішнього громадського звучання. Зливався цей голос з тими новими віяннями, якими жили шістдесятники. Це — поетичний голос тієї Росії, яка була близька, бути з якою в єдиному просторі недискомфортно. Навпаки.
Віктор ЄРОФЄЄВ, письменник, Росія:
Померла людина, яка для мене особисто була другом, для мене і для всієї країни була великим поетом. Людина, яка звільнила ціле покоління від мороку сталінізму. Ахмадуліна створила нове слово, поезію дружби, брала участь в альманаху «Метрополь» і зробила все те, що потрібно було зробити великому поетові. Вона була безстрашною і нещадною в думках. Белла Ахмадуліна залишиться некерованою властями і вільною в своїх думках.
Дмитро БИКОВ, письменник, Росія:
Ахмадуліна для мене завжди була поряд із Висоцьким. Та ж усна традиція, невіддільна від манери читати. Вони були ровесниками. Вона — абсолютна жінка. Він — абсолютний чоловік. Домінуюча емоція в їхній творчості — сором, відчуття власної недоречності: вони були настільки чистими зразками, коли довкола панувала розруха. Взагалі, краще всього про Ахмадуліну сказав Нагибін: якщо Белла летітиме в літаку, і раптом повідомлять, що літак падає, і всі побіжать рятуватися в «хвіст» машини, то вона так і залишиться сидіти на місці і гризти яблуко. Хоробрість, безоглядність — вона була в Ахмадуліної.
ШТРИХИ БIОГРАФIЇ
Відома російська поетеса, письменниця та перекладачка Белла (Ізабелла) Ахатівна Ахмадуліна народилася 10 квітня 1937 р. у Москві в родині з російським, татарським та італійським корінням. Вірші почала писати ще в шкільні роки. Перші її публікації з’явилися 1955 р. у часописі «Октябрь» і в газеті «Комсомольская правда». Після закінчення школи поступила до Літературного інституту імені М. Горького. 1959 р. Ахмадуліну було виключено з інституту за відмову брати участь у кампанії, спрямованій проти Бориса Пастернака, але потім її було відновлено. 1960 р. закінчила Літінститут із відмінною оцінкою дипломної роботи.
Перша збірка віршів Белли Ахмадуліної «Струна» вийшла друком 1962 р. Далі виходили поетичні збірки «Озноб» (1968), «Уроки музыки» (1970), «Стихи» (1975), «Метель» (1977), «Свеча» (1977), «Тайна» (1983), «Сад» (1989) та інші.
Не меншу популярність принесли Ахмадуліній і її переклади класичних і сучасних поетів народів колишнього Радянського Союзу (з грузинської, вірменської, абхазької, кабардино-балкарської та інших мов), а також європейських та американських поетів (з англійської, французької, італійської, польської, чеської, сербохорватської мов).
Твори самої Белли Ахмадуліної перекладено багатьма мовами, у тому числі англійською, німецькою, італійською, французькою, сербохорватською, чеською, словацькою, польською, івритом, болгарською, данською, латиською, естонською, грузинською, молдовською, вірменською, румунською, курдською, арабською, японською мовами.
1964 року знялася в ролі журналістки у фільмі Василя Шукшина «Живе такий хлопець».
Белла Ахмадуліна неодноразово виступала на захист переслідуваних властями представників радянської інтелігенції: Андрія Сахарова, Льва Копелєва, Георгія Владимова, Володимира Войновича. Її заяви на їхній захист публікувалися в «Нью-Йорк Таймс», неодноразово передавалися «Радіо «Свобода» і «Голосом Америки». З 1977 року Ахмадуліна була почесним членом Американської академії мистецтв і літератури. 1993 року Ахмадуліна підписала «Лист 42-х».
Ахмадуліну було нагороджено орденами «Дружбы народов» (1984), «За заслуги перед Отечеством» 2-го та 3-го ступеня. Її творчість відзначено Державною премією СРСР, премією президента РФ, премією «Тріумф», Пушкінською премією фонду А.Тепфера, міжнародними поетичними преміями «Носсіде» (Італія), «Бріанца» (Італія), Державною премією РФ та іншими.
Белла Ахмадуліна була першою дружиною Євгена Євтушенка, пізніше — дружиною Юрія Нагибіна. 1974 року вона одружилася з театральним художником Борисом Мессерером, з яким вони прожили разом понад тридцять років. У Ахмадуліної дві дочки — Єлизавета і Анна. Єлизавета закінчила Літературний інститут, мешкає в Передєлкіно із чоловіком та дочкою. Анна закінчила Поліграфічний інститут, працює книжковим ілюстратором.
«По улице моей который год
звучат шаги — мои друзья уходят.
Друзей моих медлительный уход
той темноте за окнами угоден.
Запущены моих друзей дела,
нет в их домах ни музыки, ни пенья,
и лишь, как прежде, девочки Дега
голубенькие оправляют перья.
Ну что ж, ну что ж, да не разбудит страх
вас, беззащитных, среди этой ночи.
К предательству таинственная страсть,
друзья мои, туманит ваши очи.
О одиночество, как твой характер крут!
Посверкивая циркулем железным,
как холодно ты замыкаешь круг,
не внемля увереньям бесполезным.
Так призови меня и награди!
Твой баловень, обласканный тобою,
утешусь, прислонясь к твоей груди,
умоюсь твоей стужей голубою.
Дай стать на цыпочки в твоем лесу,
на том конце замедленного жеста
найти листву, и поднести к лицу,
и ощутить сиротство, как блаженство.
Даруй мне тишь твоих библиотек,
твоих концертов строгие мотивы,
и — мудрая — я позабуду тех,
кто умерли или доселе живы.
И я познаю мудрость и печаль,
свой тайный смысл доверят мне предметы.
Природа, прислонясь к моим плечам,
объявит свои детские секреты.
И вот тогда — из слез, из темноты,
из бедного невежества былого
друзей моих прекрасные черты
появятся и растворятся снова.»
«Что сделалось? Зачем я не могу,
уж целый год не знаю, не умею
слагать стихи и только немоту
тяжелую в моих губах имею?
Вы скажете — но вот уже строфа,
четыре строчки в ней, она готова.
Я не о том. Во мне уже стара
привычка ставить слово после слова.
Порядок этот ведает рука.
Я не о том. Как это прежде было?
Когда происходило — не строка —
другое что-то. Только что?— забыла.
Да, то, другое, разве знало страх,
когда шалило голосом так смело,
само, как смех, смеялось на устах
и плакало, как плач, если хотело?»
«Сегодня, покуда вы спали, надеюсь,
как всадник в дозоре, во тьму я глядела.
Я знала, что поздно, куда же я денусь
от смерти на сцене, от бренного дела!
Безгрешно рукою водить вдоль бумаги.
Писать — это втайне молиться о ком-то.
Запеть напоказ — провиниться в обмане,
а мне не дано это и неохота.
И все же для вас я удобство обмана.
Я знак, я намек на былое, на Сороть,
как будто сохранны Марина1 и Анна2
и нерасторжимы словесность и совесть.
В гортани моей, неумелой да чистой,
жил призвук старинного русского слова.
Я призрак двусмысленный и неказистый
поэтов, чья жизнь не затеется снова.
За это мне выпало нежности столько,
что будет смертельней, коль пуще и больше.
Сама по себе я немногого стою.
Я старый глагол в современной обложке.
О, только за то, что душа не лукава
и бодрствует, благословляя и мучась,
не выбирая, где милость, где кара,
на время мне посланы жизнь и живучесть.
Но что-то творится меж вами и мною,
меж мною и вами, меж всеми, кто живы.
Не проще ли нам обойтись тишиною,
чтоб губы остались свежи и не лживы?
Но коль невозможно, коль вам так угодно,
возьмите мой голос, мой голос последний!
Вовеки пребуду добра и свободна,
пока не уйду от вас сколько-то-летней...»
«Чужое ремесло мной помыкает.
На грех наводит, за собой маня.
моя работа мне не помогает
и мстительно сторонится меня.
Я ей вовеки соблюдаю верность,
пишу стихи у краешка стола,
и все-таки меня снедает ревность,
когда творят иные мастера.
Поет высоким голосом кинто,
и у меня в тбилисском том духане,
в картинной галерее и в кино
завистливо заходится дыханье.
Когда возводит красную трубу
печник на необжитом новом доме,
я тоже вытираю об траву
замаранные глиною ладони.
О, сделать так, как сделал оператор —
послушно перенять его пример
и, пристально приникнув к аппаратам,
прищуриться на выбранный предмет.
О, эта жадность деревце сажать,
из лейки лить на грядках неполитых
и линии натурщиц отражать,
размазывая краски на палитрах!
Так власть чужой работы надо мной
меня жестоко требует к ответу.
Но не прошу я участи иной.
Благодарю скупую радость эту.»
