Метафора пейзажу — зручний засіб. Завжди під рукою, дуже виразно, легко уявити: величність вершин і ганебні низини, всемогутній океан і безформне болото. Стосовно ж нинішнього, ювілейного кінофоруму у Венеції підходить інша топонімічна алегорія — плато.
Рівність, утримання рамок якості в усіх програмах — ось властивості Мостри-60, які відзначаються майже усіма, навіть тими побратимами по клавіатурі, які будь-який фестивальний огляд розпочинають лайкою на адресу організаторів. Тому, напевно, найбільш точним буде уподібнення вже минулої Венеції плато — рівної, але, одночасно, піднесеної структури. Ієрархічний підбір, коли над досить середнім рівнем переважної більшості учасників височіли такими собі Монбланами один, рідко два шедеври, залишився в минулому.
Нова політика відчувалася навіть у позаконкурсних прем’єрах, головних фестивальних приманках для масового глядача. Зазвичай тут обкатувалися голлівудські блокбастери з розряду «Штучного інтелекту» Стівена Спілберга або «К-19» Кетрін Бігелоу. Американських фільммейкерів вистачало і в цьому році, але дещо іншого плану: Вуді Аллен, Джоел і Етан Коени, Джим Джармуш, Роберт Родрігес. Тобто ті, хто, якщо їх і не прийнято відносити до незалежних, принаймні займають більш-менш оригінальні естетичні позиції в заокеанському мейнстримі, за винятком, мабуть, Родрігеса, який ступив-таки останнім часом на второвану дорогу кіноконвеєра. Проте його фільм «Одного разу в Мексиці», представлений у Венеції, вийшов досить видовищним, ефектним, і при цьому не дуже гламурним. А так, — усього вистачало. Суворі герої, войовничі красуні, мексиканський колорит і ціла бригада суперзірок, які разом на екрані досі не з’являлися — Антоніо Бандерас, Джонні Депп і Міккі Рурк, разом з епізодичною Сельмою Хайек. Завершення трилогії про швидкострільного Мар’ячi-Десперадо у виконанні Бандераса вийшло майже оглушливим. Із вибухами та переслідуваннями, з бійками та стріляниною в усі боки, а під кінець там вибухає натуральна війна із залученням регулярної армії, так що навіть Бандерас відходить кудись на другий план. Мексиканський бунт, за Родрігесом, безпощадний, та аж ніяк не безглуздий і навіть гарний. Деякі образи, наприклад перепоясана кулеметними стрічками бабця, яка стріляє з двох пістолетів, або Джонні Депп із закривавленими очницями, запам’ятовуються надовго.
Вуді Аллен, зі свого боку, нічим новим не здивував. Його «Що-небудь ще» — це найзвичніший Аллен, балакучий, у міру дотепний, еротичний, інтелігентний. Одним словом, те світське, необтяжливе кіно, яке патріота Манхеттена давно вже перетворило на штамп. Не зрадив себе і Джармуш. Його «Кава і сигарети» — продовження циклу короткометражок на тему кавової перерви. Сам режисер так і говорить, в тому дусі, що хотів дослідити абсолютно прохідний момент життя, ті 10-15 хвилин, про які люди говорять не більше ніж — «заскочив, випив каву». Його фільм — серія сценок-діалогів, більш чи менш вдалих. Часом Джармушу вдається зіштовхнути просто-таки приголомшуючі типи. Адже, по суті, всі грають самих себе, але завдяки заданій режисером свободі вираження, вибудовують на ходу досить своєрiдних героїв. Один діалог між монстрами рок-музики, Томом Уєйтсом та Іггі Поупом, чого вартий. І так практично в кожному епізоді, прохідних виконавців майже немає: Стів Бушемі, Роберто Беньїні, Альфред Моліна, Білл Мюррей, Білл Райс. І хоч другу порцію «Кави і сигарет» не назвеш найвдалішою, присмак все одно дуже приємний. Як після хорошого мокко. Залишається сподіватися, що фільм до нас потрапить хоча б на відео.
А ось щодо останнього витвору Етана і Джоєла Коенів турбуватися не варто. «Нестерпна жорстокість», від першого до останнього кадру, вийшла настільки глянсовою, готовою до вживання, без розумностей і особливої художності, що в масовий прокат по всьому СНД ця картина потрапить без проблем. Джордж Клуні, улюбленець братів-режисерів останніми роками, грає тут зразкового джентльмена, адвоката з розлучень, а Кетрін Зета-Джонс — його гідну суперницю, небезпечну шлюбну авантюристку. Герої красиві, ситуації дотепні, зал сміється багато та iз задоволенням. За великим рахунком, так і повинно виглядати розважальне кіно — півтори години нескучних забав без відчуття постскриптум, що цей час втрачено даремно.
Витіюватість структури нинішнього фестивалю проявилася ще і в тому, що деякі гідні уваги фільми не ставили у позаконкурсну секцію, а відводили їм особливий сеанс у рамках конкурсу. Так вчинили з фільмами минулорічного венеціанського тріумфатора, іранця Бабака Паямі «Мовчання між двома думками». У себе на батьківщині цей безсумнівно обдарований режисер опинився у смертельно небезпечній ситуації. Ісламські ортодокси, які, власне, контролюють владу в Ірані, конфіскували негатив фільму і звинуватили самого режисера в антирелігійній пропаганді. Паямі дивом вдалося вивести робочий матеріал картини в цифровому записі. По суті, те, що показували у Венеції, змонтовано з розрізнених дублів. Але сам твір від цього гіршим не став. І це при тому, що Паямi зняв безсумнівно політичний фільм — жанр, який у наш час вважається вичерпаним, його не особливо вітають. Історія про ката і його полонянку, про те, як покірливий виконавець чужої волі сповнюється людської гідності, сильна не лише своїм гуманістичним посланням, але й дуже цікаво, заворожуюче знята. Сцена жіночого паломництва в середині фільму, немов промальована рукою імпресіоніста — один із найкрасивіших епізодів серед усіх фестивальних фільмів. Талант 37-річного Паямі зростає від картини до картини — і, як це часто буває, не визнається батьківщиною.
А справжнє відкриття поза конкурсом відбулося, як водиться, на експериментальних «Нових територіях». Це при тому, що канадський режисер Гай Меддін — аж ніяк не новачок. Його роботи двічі вигравали приз Американського товариства кінокритиків за кращий експериментальний фільм, нагороди Еммі і «Золота Прага», ретроспективи постійно йдуть у світових столицях. Але показ його останньої стрічки «Найсумніша музика у світі» став для кіноманів справжньою сенсацією. Меддін стилізував — фільм під кінематограф 1900 —1920-х років, від німецьких експресіоністів до французьких сюрреалістів, від ранніх чорно-білих комедій до перших соціальних кінодрам. Але це не збитий постмодерністський прийом, коли художник грає різними стилями заради іронічного зниження і зрівнювання високого й низького. Стилізація Меддіна набуває самостійної якості, яку хочеться назвати не інакше як «магічним кіно» — за аналогією з «магічним реалізмом» латиноамериканської прози. «Найсумніша музика у світі» — це чемпіонат серед фольклорних ансамблів різних країн, що проводиться радіо Вінніпега. Однак два головнi антагоністи — успішний продюсер Честер Кент і його рідний брат, природжений меланхолік, який виступає від Сербії під ім’ям Гаврила Принципа, вбивці ерцгерцога Фердинанда. По суті ж, фільм Меддіна — це притча про Артиста, яким є розв’язний, відчайдушний, але глибоко закоханий у мистецтво Честер (Марк Маккіні). Фінал, коли герой згорає разом з інструментом, старовинним піаніно, у закадровому запитанні Честера: «Ну скажіть, чи є тут людина, щасливіша за мене?» — справжнє всеспалення на вівтарі Аполлона. І пафос священної жертви, о, диво, виглядає тут природним завершальним акордом дуже музичної, легкої і одночасно глибокої картини.
Однак Венеція тим і прекрасна, що висота, задана позапризовими показами, знайшла гідне продовження в конкурсних програмах. Таких, за традицією, було три: Тиждень кінокритики, паралельний конкурс «Проти течії» і основне змагання (повний метр — Золотий, короткометражки — Срібний лев відповідно).
