Хотів написати, що відтепер я розумію, чому колишні радянські громадяни так полюбили відвідувати курорти Єгипту, але сталося так, що не можу це зробити із стовідсотково чистою совістю. Я досить багато бував за кордоном і навіть жив там — але сталося так, що жодного разу не відпочивав. І ось нарешті ліквідував цю прогалину у своєму досвіді — з’їздив на відпочинок до Єгипту.
Тепер уважаю, що не екзотика, насамперед, приваблює тих, хто іще років із двадцять тому не міг навіть мріяти про те, щоб податися кудись за кордон, хіба що до соціалістичних Польщі чи Болгарії, котрі мало чим відрізнялися від CРСР і були «курица не птица, а Польша (Болгария) — не заграница». Ну звісно, колишнім радянським людям цікаво подивитися мало не казкові піраміди, про які вони чули на уроках історії у школі. Вельми привабливо походити по східних базарах, де торгування перетворено на справжнє мистецтво і коштовну річ можна купити мало не за собівартістю і навпаки — якусь дешевку можуть підсунути за страшну ціну. Певна річ, це має своє значення у виборі місця відпочинку. Але головне, як на мене, зовсім не це.
А що ж тоді? Для більшої переконливості я пригадаю епізод зі свого відпочинку кілька років тому в Криму. У одному із тамтешніх санаторіїв, котрий стоїть за двадцять п’ять метрів від пляжу, прибиральниця раптом зробила мені зауваження, що у них ходити по корпусу у плавках заборонено. У відповідь на моє здивування вона сказала: «Ну, мені то байдуже, але коли вас перестріне головний лікар...» — і зробила багатозначну паузу. «Ось коли головлікар мене зустріне — тоді я з ним і побалакаю», — відповів їй я. Незабаром я став свідком того, як гардеробниця вичитувала солідного чоловіка саме за те, що він вештався по корпусу у плавках. Але найприкріше, що він стояв перед нею навитяжку і покірно слухав її моралізаторство. Мабуть, в нього спрацювала звичка радянського громадянина слухатися будь-якої посадової особи, хай навіть ця особа має забезпечувати радянській людині комфорт і спокій.
У готелі «Sofitel» міста Хургада, де я жив, звісно, існують свої правила, але вони спрямовані лише на те, щоб забезпечити комфорт усім відвідувачам. Уявити собі, що тут придумані якісь ідіотські пункти правил, а тим більше, що персонал вичитує туристів за якісь порушення, — просто неможливо. Зовсім навпаки: колишня радянська людина отримує тут те, чого вона ніколи не мала і дуже часто досі не має у себе на батьківщині. А саме — вона почувається шанованою особою, такою собі VIP-персоною. Персонал готелю готовий зловити кожен порух пальця відвідувача, готовий відреагувати на кожну забаганку. Певна річ, все це із службовою посмішкою на обличчі і запопадливістю, котра входить у професійні обов’язки. Та, зрештою, як поганий мир краще за гарну сварку, так само і фальшива посмішка ліпша від щирого хамства. Отож, діти пролетарів і селян, які проголошувалися гегемонами у своїй країни і ніколи не були такими, справжніми гегемонами почуваються саме тут — на березі Червоного моря.
Поставив би на цьому крапку, якби не останні півтора дні з десяти мого перебування в готелі, коли я провалявся у номері — отруївся неякісною їжею, мусив навіть звертатися до лікаря. Виявилося, що таку саму проблему мали ще зо два десятки туристів, котрі ходили до менеджменту з протестами. Декотрі з відвідувачів готелю навіть потрапили до лікарні. І, певне, щоб я зовсім «увійшов у форму» перед поверненням додому — носильник не поставив мою сумку до фірмового автобусу, що віз мене в аеропорт. Довелося повертатися до милого моєму серцю готелю на таксі за власний кошт. Хочеться вірити, що це були тільки плями на Cонці, а не ножі у спину.
