Біля входу до Чернівецького художнього музею, що на площі Головній, звідкіля бере початок одна з найбільш принадних для туристів пішохідна вулиця Ольги Кобилянської, читаємо: «Чернівці — на півдорозі між Києвом і Бухарестом, Кримом і Одесою — були таємною столицею Європи, де тротуари підмітали букетами троянд, а книгарень було більше, ніж пекарень».
На початку вересня таємна столиця Європи та водночас цілком легальний адміністративний центр Чернівецької області стікав поезією. Вона розлилася по всьому історичному центру міста, включаючи тісні кав’ярні, темний коридор згаданого музею, золочену ліпнину місцевого театру, а через розкішні зали університету виливалася просто на бруківку вулиць і площ, які, як каже перекладач та літературознавець Марк Белорусець, живуть спогадами про своє імперське минуле.
Перший Міжнародний поетичний фестиваль Meridian Czernowitz зібрав у Чернівцях літераторів із Німеччини, Австрії, Швейцарії, України, перекладачів та всіх тих, хто хотів слухати й чути. Хоч поезію тут не лише слухали, її дивилися та пробували відчути на дотик. Треба віддати належне організаторам фестивалю, які не лише зважилися на ініціативу (що за наших умов, як відомо, нерідко може мати непередбачувані наслідки) і спромоглися на справді якісну організацію без звичної плутанини, збоїв та пробілів, а й забезпечили поезії «комунікацію» з музикою, відеомистецтвом, театром та фотографією.
Єдине, чим можна дорікнути оргкомітету фестивалю — це тим, що найгучніші обіцяні книжкові прем’єри так і не відбулися. Точніше, прем’єри відбулися, але книжок ми так і не побачили. Але вини організаторів тут немає. Зокрема, з’ясувалося, що листування відомого німецькомовного єврейського поета, який народився в Чернівцях, Пауля Целана з його однокласником і другом Густавом Хомедом побачить світ щойно в жовтні. Цю книжку власним коштом видає основний упорядник творчості Пауля Целана німкеня Барбара Відеманн. Німецькомовне видання листування Целан — Хомед (а про україномовний переклад наразі навіть не йдеться) надійде в продаж 1 жовтня.
Подібна історія — з другою прем’єрою Meridian Czernowitz — книжкою «Винарні» Ігоря Померанцева, літератора, публіциста, радіожурналіста, дисидента, члена ініціативної групи фестивалю, який, до того ж, є ще й винним критиком. Ця книжкова лакуна — результат непорозуміння між нині вже екс-головним редактором видавництва «Грані-Т» Діаною Клочко та власниками видавництва. Коли «Винарні» були вже готовими до друку, пані Діану, скажімо так, попросили звільнити робоче місце, залишивши авторські права за видавництвом. «День» ще присвятить цій темі окрему публікацію, в контексті ж чернівецького фестивалю має значення те, що нікому так і не вдалося потриматися за розрекламовані «Винарні», які, між іншим, українською переклала Діана Клочко.
ДО РЕЧІ, ПРО ПЕРЕКЛАД
Автор «винної» книжки, жертва ігрищ українського видавничого бізнесу, Ігор Померанцев каже: «У кожної поезії свій кайф. І цей кайф не перекладається». Утім, для міжнародного фестивалю з активною присутністю кількох десятків іноземних літераторів максимальне наближення до оригінального поетичного «кайфу» — дуже важливе. Переклад тут — це не просто спосіб порозумітися, а окремий повноцінний творчий пласт, переконана Діана Клочко. Надто якщо йдеться про складну і багатошарову тканину поезії. Цього року перекладацьке середовище на фестивалі Meridian Czernowitz представляли чи не найавторитетніші українські перекладачі німецькомовної літератури — киянин Марк Бєлорусець та чернівчанин Петро Рихло.
А коли президент фестивалю Святослав Померанцев почне втілювати в життя свої амбітні плани щодо перетворення Meridian Czernowitz на одну з наймасштабніших європейських літературних подій, навіть тоді перекладачів у Чернівцях не забракне, переконує Петро Рихло.
— Якщо буде більша кількість учасників, то, відповідно, буде й більша кількість перекладачів, — каже пан Петро. — Для створення масштабного фестивалю в Чернівцях є всі умови. Це полікультурне і багатомовне місто. Тут, наприклад, досить значний сегмент румунського населення, але на першому фестивалі румунської поезії майже не звучало. Очевидно, наступного року треба залучати і румунську, і польську поезію, оскільки ці етнічні групи представлені в Чернівцях. А що ж до нової зміни перекладачів, то вона в Україні є, і доволі потужна, просто треба дати їм змогу працювати.
ВІД ЛОКАЛЬНОГО — ДО ГЛОБАЛЬНОГО
Професійний високоякісний переклад, добра організація події, спілкування відомих європейських літераторів з українськими поетами й письменниками — це те, що забезпечують європейський контекст не лише фестивалю та сучасній українській поезії, а й Україні загалом. Стосовно Чернівців, то європейськість — у конституції цього міста. Так звані європейські цінності тут візуалізуються і набувають форми: зорової — завдяки архітектурі, слухової — завдяки поезії та багатомовності (згадати хоча б нашу Ольгу Кобилянську). Але є ще й інший берег сприйняття Чернівців — західноєвропейський. Дуже цікаві міркування відносно цього озвучив Ігор Померанцев: «Czernowitz був одним із культурних центрів Австро-Угорської імперії. Вона розпалася, часи змінилася, але у істориків культури є таке поняття — «ретроспективна утопія». Колишнім складовим частинам Австро-Угорщини характерна фантомна туга, ретроспективна утопія, вони хочуть знайти себе в новій історії, але, озираючись, на plus quam perfect історії. Австрія — крихітна країна з колосальними комплексами. Це країна, що називається східною імперією, східним рейхом — Цsterreich, але вона зовсім невеличка. Ви уявляєте собі, з якою мукою австрійці проживають свою сучасну історію, їм бракує колишнього простору. Тому вони із задоволенням їдуть у Чернівці, охоче спілкуються з нами, вигадують симпозіуми й семінари. Ця приязнь — взаємна. Так, тут є елементи сюру та історичного абсурду, але нехай буде ця приязнь, адже вона провокує хімічні реакції в культурі та сучасності».
На сюрреалістичне відчуття належності до єдиного культурного простору, який заволодіває свідками подібних фестивалів, чекає швидка й жорстока розправа реальністю. Хоча... Можливо, суспільство здатне самотужки поступово інтегруватися в Європу власними силами (як «інтегрувався» з болота Барон Мюнхаузен), доки держава повертається до радянської історіографії? Віра в те, що це можливо, випадає осадом, коли чуєш на вулицях українського міста і німецькомовну, і — що не менш важливо — сучасну україномовну поезію. Зрештою, фестиваль Meridian Czernowitz є прикладом саме громадської інтеграції, приєднання гурту осіб до європейського простору. Або — до простору поезії, як каже львівський поет Олег Лишега, уникаючи геополітичних формулювань.
ДРУГА ДІЙОВА ОСОБА — МІСТО
Поруч із поезією головною дійовою особою фестивалю Meridian Czernowitz було місто, якому поезія надала несподіваного (втім, мабуть, цілком сподіваного та звичного для поетів) флеру — коли рельєфна австрійська архітектура здавалася ще більш виразною, а атмосфера початку минулого століття — досяжною.
— У часи Пауля Целана — а це був міжвоєнний час та румунський період історії Буковини, культурне життя в Чернівцях буяло, — розповідає Петро РИХЛО, літературознавець, перекладач, професор Чернівецького університету. — Тут працювали і німецькі, і єврейські поети, які писали їдишем. Серед останніх — всесвітньо відомі Іцик Мангер та Еліейзер Штейнберг. Серед групи німецькомовних поетів Целан — це тільки вершина айсберга. Можна назвати десятки імен. У той час тут творила й Ольга Кобилянська. Низка румунських поетів, зокрема цікавий авангардові гурт «Іконару» — провісники румунського сюрреалізму. Чернівці були доволі невеликим містом зі ста тисячами мешканців, але в той час лише німецькомовних щоденних газет тут виходили п’ять. Також були румунські, українські, мовою їдишу, польськомовні — ліберальні, консервативні, а в пізні 30-ті роки — навіть шовіністичні, які видавалися буковинськими німцями — швабами під впливом Рейху. Зараз, для порівняння, в Чернівцях немає жодної щоденної газети... У міжвоєнні часи тут видавали багато книг, а жителі міста дивилися вистави найкращих європейський театрів.
— Коли я вперше приїхав до Чернівців 1987 року, мені здавалося, що жителі цього міста — більш австрійського, аніж українського, пізньоготичного та з притаманним «югендштіль» — не мають до нього ніякого відношення, що воно як летючий голландець, — розповідає про своє перше побачення з Чернівцями Марк БЕЛОРУСЕЦЬ. — Потім, перебуваючи в Ляйпцігу на конференції, присвяченій Паулю Целану, я потрапив на виставку «Один день у Чернівцях» відомого фотохудожника. На світлинах були молоді люди, сфотографовані на тлі цих будинків. Тоді я зрозумів, що архітектура формує людей і що ці люди якось змінюються від того, що вони причетні до цієї архітектури. Хоч самі вони цього, може, й не усвідомлюють.
ЧЕРНІВЦІ — УКРАЇНСЬКЕ МІСТО?
Як і багато інших українських міст, Чернівці мають складну історію — таку ж неоднозначну як етнічний склад населення міста. Великою мірою в культурному сенсі Чернівці — місто не українське, хоч саме українського населення тут завжди було найбільше. Власне, як і сьогодні. Та, на жаль, жодного гучного, вартісного фестивалю, що був би присвячений Ользі Кобилянській чи Юрію Федьковичу і не був би позбавлений європейського контексту, в Чернівцях немає. Тут не йдеться про покладання квітів, виголошення пафосних промов і подібні події, організовані за три копійки бюджетних коштів. Цікаво почути й побачити і Кобилянську, і Федьковича в тандемі з авангардним театром, електронною музикою, відеоартом та прогресивними сучасниками. Адже включити «Людину» та «Лук’яна Кобилицю» до шкільної програми — ще не означає відтворити культурні цінності після їх тотальної ліквідації. На жаль, українська культурна присутність у Чернівцях досі, як і в попередні часи, залишається сумнівною. І йдеться не лише про Чернівці.
— Кожне місто має свою історичну, культурне спадщину, але, вочевидь, їм потрібні організатори, ініціативні люди, які будуть не просто говорити про те, як їм тяжко, а закочувати рукави і працювати, — каже Петро РИХЛО.
Місто, в якому здавна живуть українці, румуни, євреї, австрійці, німці і яке сьогодні ідентифікує себе як місто українське — це колосальні можливості для розвитку та поглиблення культурних смислів —австрійських, єврейських, німецьких, румунських, але найперше — українських. Що не означає завішати Чернівці прапорами та засадити калиною, а передбачає створення максимально комфортних умов для розвитку всіх культур та трохи більше уваги та сприяння — для української.
КОМЕНТАРI
Ігор ПОМЕРАНЦЕВ, поет, публіцист, радіожурналіст, член ініціативної групи фестивалю Meridian Czernowitz:
— Усе залежить від суспільства, яке ми називаємо громадянським, та окремих особистостей. Мені вже якось доводилося говорити про те, що і Юрій Андрухович, і Оксана Забужко, і Сергій Жадан уже давно вступили в Свропейський Союз та приєдналися до НАТО. І йдеться не лише про ці три фігури, а про психологічне налаштування дуже значної частини населення України. Дуже довгий період комуністичної влади означав майже повну втрату культури, свідому ліквідацію історичної та культурної пам’яті. І сьогодні громадянське суспільство в Україні відновлює культурну історичну пам’ять. Дається це потом і кров’ю, грандіозними загальнонаціональними скандалами: хто — герой, хто — не герой. Скандали ці — дуті, бо до історії треба ставитися спокійно, з нею треба розбиратися, її не потрібно політизувати. Цей фестиваль — одна зі спроб відтворення короткого періоду історичної та культурної пам’яті Чернівців, пов’язаного з Австро-Угорською імперією.
Єлизавета ГАЙМЗЬОТ, дружина Надзвичайного й Повноважного Посла Німеччини в Україні Ганса-Юргена ГАЙМЗЬОТА, гість фестивалю:
— Протягом тих кількох років, скільки ми перебуваємо в Україні, нам доводилося багато мандрували і спостерігати за тим, як поступово Україна відкривається на шляху до Європи. Якщо говорити про культурний аспект інтеграції, то тут передусім Україна повинна мати власний голос. Це означає презентувати себе в світі найбільш знаними носіями української мови — письменниками, співаками... Саме таким чином, завдяки культурі, можна побудувати міст між Україною та країнами ЄС. Я вперше в Чернівцях і дуже здивована тим, що тутешні люди справді більше пов’язані з Європою та близькі до нашого стилю життя: того, як ми ставимося до роботи, до нашого уявлення про етику.
Терезія ЯЦЕНЮК, голова Наглядової ради Міжнародного благодійного фонду Open Ukraine, який підтримав організацію фестивалю:
— Найперша умова — це обмін культурним досвідом та цінностями на загальнодержавному рівні. Дуже важливо, щоби, попри свої буденні проблеми, люди не забували про інтелектуальний розвиток — свій та своїх дітей. Декому може видатися, що це звучить не зовсім доречно, тоді як у світі вирує криза, але навіть у складні часи забувати про гуманітарну сферу і зосереджуватися виключно на економічній не можна.
Коли я кажу про обмін досвідом та цінностями на загальнодержавному рівні, то маю на увазі в тому числі залучення до європейської культурної інтеграції східних та південних регіонів України. Як це зробити? Треба просто їхати туди — безкоштовно, на волонтерських засадах! Фольклорні гурти, поети, художники... Це не повинно виглядати нав’язливо, навпаки — необхідно робити це легко і з любов’ю.
Звісно, культурний розвиток такої великої країни, якою є Україна, не може триматися лише на ентузіастах і волонтерах. Цей рух повинна очолювати держава, активніше долучаючись до фінансування цікавих та потрібних суспільству проектів. Фонд Open Ukraine був створений три роки тому задля популяризації України за кордоном. Зокрема, наш Фонд — єдиний в Україні надає гранти на переклади творів сучасних українських авторів іноземними мовами. Ми переклали чеською мовою антологію сучасної української літератури, а нещодавно видали огляд англійською мовою сучасної української літератури і розповсюдили його в іноземних посольствах в Україні й на книжкових ярмарках у Москві, Вільнюсі та Франкфурті-на-Майні.
Наш фонд надає гранти на подорожні витрати для митців. Завдяки цьому українські письменники та митці змогли представити свої твори за кордоном. Серед них: письменник Андрій Курков, художники Юлія Костерєва та Юрій Кручак, письменник Любко Дереш, ансамбль Nostri Temporis. Ми встановили погруддя Соломії Крушельницької у Великому театрі Національної опери у Варшаві та пам’ятну дошку першому австрійському міністру охорони здоров’я українцю Івану Горбачовському — у Відні. Адже Україні є ким та чим пишатися. І мета нашого Фонду — розказати про досягнення України.
