З дитинства чув і знаю багато українських народних пісень. Але, відверто кажучи, коли вже в зрілому віці довелося слухати спів Ніни Матвієнко, не міг збагнути, звідки в неї такий глибокий тембр звучання, звідки сила голосу, який, вирвавшись із грудей, ніби злітає в безкрай, заповнює його й кличе за собою. Ставши знаменитою, вона говорила, що завдячує своїм талантом, насамперед, мамі, яка передала їй у спадок голос і любов до народної пісні. А ще згадувала про те, якими співучими були односельці з Неділища, села в Ємільчинському районі, де вона народилася. Про ці слова я не раз згадував на конкурсі солоспіву на приз її імені, що пройшов у Ємільчиному в рамках фестивалю народної творчості «Поліське перевесло». Власне, традицію збирати виконавиць народного поліського сольного співу на своєрідні фестивалі в рідному селі започаткувала сама Ніна Матвієнко. Проте на конкурс, який отримав статус обласного, вони приїхали вперше. Це не був спів у сучасному розумінні цього слова — зовсім юні дівчатка, більш старші й зовсім старенькі жінки виводили голосами щось схоже на арії, але без музичного супроводу. Більшість конкурсанток були такими голосистими, та ще й гарними, що можна було тільки поремствувати на відсутність у залі хоч когось із музичних продюсерів. Можливо, на відбірковому конкурсі на Євробачення конкуренція була б гострішою.
Суть особливостей співу, що звучав, спеціально для «Дня» пояснив фахівець, викладач Житомирського училища культури ім. І. Огієнка Мирон Грицевич, який очолював журі конкурсу. За його словами, поліський спів такий неперевершений у північних районах Житомирщини, тому що жителі цих місць зазвичай дуже обдаровані музично. Це, здебільшого, характерний грудний спів із неповторним тембром — такий тембр не притаманний пісням інших регіонів України. А ще відзначається він надзвичайною широтою й об’ємністю, до того ж це природній, а не штучний спів. У конкурсі, додав він, переможців відзначали в номінаціях як народного, так і автентичного співу, оскільки саме автентичний спів має свої значні відмінності й найкраще відображує спосіб виконання творів нашими далекими пращурами — це, насамперед, відкритий звук із особливою артикуляцією губ. Переможниця в цій номінації Віра Воробей із селища Словечне Овруцького району в інтерв’ю «Дню» розповіла, що почала співати, ще коли не ходила до школи — вона сиділа біля своїх бабусь, а її рід увесь гарно співав, і разом із ними виводила старі пісні. Так і навчилась подавати свій голос, як робили бабці. І зараз вона збирає старі народні пісні, танці, приказки, обряди й потім показує їх зі сцени або при іншій нагоді. Але все, що вона співає, не записано на магнітофон (про CD і DVD-носії взагалі не йдеться), як вона висловилась, все записує у свою голову.
Щоправда, у фондах Житомирського обласного краєзнавчого музею зберігаються магнітофонні записи багатьох старовинних поліських співів — старший науковий співробітник відділу етнографії Валентина Невеська розповіла «Дню», що разом з іншими колегами впродовж багатьох років збирала їх у спеціальних експедиціях. Поліський солоспів, за її словами, має історію щонайменше в кілька тисячоліть — наші далекі предки найімовірніше почали співати раніше ніж говорити, висловлюючи таким чином свої почуття й думки. І саме на Поліссі цей спів найбільше зберіг свою першооснову. Але багато його зразків у повсякденному житті зараз уже зникло або зникає. І чим далі, тим важче знайти тих, хто співає саме автентичні мелодії й слова. Хто знає, що таке гукання, що таке виводіння, тобто спів першим голосом і відкритим звуком. Адже в давнину на Поліссі співали в чистому полі чи лісі, й саме в тих умовах сформувалась техніка такого звуку, яку важко відтворити в сучасних умовах. І все менше тих, хто хоче цьому навчитись. А на нові фольклорні експедиції не завжди знаходяться кошти.
...Останнім часом усе частіше говорять про необхідність збереження української ідентичності. Однак багато в чому справа збереження скарбів традиційного світовідчуття й самовираження нашого народу в усьому їхньому регіональному розмаїтті залишається справою нечисленних ентузіастів. Вони за мізерну платню або й зовсім безкоштовно намагаються повернути нам те, без чого ми будемо безликими стандартизованими істотами роду homo sapiens. І не більше.
