Нещодавно (див. № 36 «Дня») у Національному університеті «Острозька академія» нагороджувалися переможці конкурсу на здобуття стипендії головного редактора «Дня» Лариси Івшиної. Нагадаємо, що стипендіатами стали всі шість номінантів. Під час церемонії нагородження Лариса Івшина відзначала, що на різних етапах її життя люди, які її оточували, теж щось вкладали в неї: хто добре слово, хто знання, і ця стипендія — можливість віддячити їм. І не виключено, що стипендіати, коли досягнуть професійних висот і зможуть розпоряджатися якимись коштами, у свою чергу захочуть підтримати тих, хто стоїть на початку шляху. Про це положення неписаного кодексу стипендіатів головного редактора «Дня» Лариса Івшина розповіла і останньому з переможців конкурсу — студенту правового факультету Острозької академії Олегу КРИКАВСЬКОМУ, який на церемонії нагородження присутній не був, бо зараз якраз проходить практику в Києві, у Верховній Раді України. Минулого тижня він завітав до редакції «Дня» і з рук головного редактора отримав свою стипендію за перші два місяці, а також подарунковий набір — книги з бібліотеки «Дня», щоденник з логотипом нашої газети та «клубний значок». Новина про те, що він став стипендіатом, стала для Олега приємною несподіванкою: його не встигли повідомити про це завчасно і про свою перемогу він довідався вже з нашої газети. Оскільки у нього були гідні конкуренти, він не був впевнений, що стане стипендіатом. А рішення щодо присудження стипендії не одному (як це передбачалося спочатку), а відразу шістьом студентам сприйняв, звичайно, позитивно. «Дуже приємно, — сказав Олег — що позиція, яку ми займаємо в житті, була поцінована. Це досить рідко трапляється в нашому суспільстві».
У майбутньому Олег Крикавський планує продовжити навчання за кордоном. «Не тому, що там вищий рівень освіти, а для того, щоб, повернувшись в Україну, мати можливість відповідати на виклики сучасності, і коли в Україні запропонують щось зробити на рівні світових стандартів, бути готовим до цього. Головне — дійсно прагнути чогось досягнути». Цікаво зазначити, що Олег закінчив звичайну школу в місті Здолбунів Рівненської області. А найбільшим поштовхом для активної позиції в житті, як він уже писав у анкеті «Дня», був вступ до Острозької академії: саме тоді він повірив у власні сили.
Під час розмови Олег повідомив про ще одну приємну для нього новину: нещодавно його запросили на студентський форум з питань глобалізації, який відбудеться у травні в Страсбурзі (Франція). Це стало приводом для інтерв’ю «Дня», яке лише переконало нашого головного редактора, що «заочний вибір стипендіатів був абсолютно правильним».
Лариса ІВШИНА:
— Скажіть, будь ласка, як Україні в часи глобалізації зберегти свою ідентичність?
— Це питання стоїть досить гостро для всіх країн. А для нас — найгостріше, тому що ми, окрім іншого, маємо проблеми в мовній політиці. Мабуть, слід іти тим самим шляхом, яким пішли цивілізовані країни. А вони (як, наприклад, та ж Франція) поставили собі за мету підтримувати і патронувати власні цінності. Серед них, насамперед, — власна мова і власна культура, заохочення інституту сім’ї. Мабуть, і нам варто рухатися цим шляхом.
— А які українські цінності є приоритетними особисто для вас? Я, наприклад, зовсім недавно була в белградській газеті «Політика» (газета досить відома, недавно відсвяткувала своє сторіччя), і її редактор мені сказав: «У сербів кажуть: наші цінності — це Православна церква, це клуб «Червлена звезда» і газета «Політика»... Звичайно, це, до певної міри, жарт, але якщо б вас серйозно спитали про українські цінності, як би ви відповіли?
— Особисто для мене це українська мова, наші культурні традиції і наші люди, які завжди помітні будь- де, навіть якщо ви поїдете за кордон. Тому що наші люди вміють себе поводити, гарно вдягаються і в них взагалі є почуття смаку.
— Фантастично... Але ви, мабуть, зустрічалися з твердженням, що образ України на зовнішній арені є доволі непривабливим. І за останні роки політичні скандали деформували уявлення про українців. Чи не входить це в резонанс з тим, що ви думаєте про Україну? І чи не буде у вас відчуття певної незручності, що ви приїхали з такої країни, коли будете у тому ж Страсбурзі спілкуватися з представниками інших країн?
— Я можу навести досить цікавий приклад. Коли я був минулого літа у літній школі в Австрії, то, навпаки, представники різних країн до нас, українців, ставилися з цікавістю. Тому що будь-яка дискредитація у вищих ешелонах не завжди торкається звичайних громадян країни. І здебільшого люди мали досить добре уявлення про справжній стан речей в Україні. Я придбав дуже багато друзів у Австрії тільки завдяки тому, що їм було цікаво знати, що таке Україна. І якщо серед них й були люди з певним упередженим ставленням до України і українців, то після того, як ми почали товаришувати, це упереджене ставлення у них просто зникло. Ці люди були приємно здивовані, що українці — дуже дружелюбні люди. Взагалі я вважаю, що популяризувати власну країну — це місія, яку повинен нести кожен українець. Тому що добрі стосунки з іншими державами будуються, насамперед, на персональному рівні, рівні спілкування з окремими представниками інших країн. Це те, що безпосередньо формує знання про Україну в світі, а не будь-яка інформація (в тому числі дискредитивного характеру), яка іноді з’являється в пресі.
— Так, безумовно, в нас немало проблем, але це не означає, що вони повинні паралізувати всіх. І шанс молодих — зробити Україну державою, яка б відповідала їхньому ідеалу. А поки ми пропагуємо ідею, що українці, які відповідають певним стандартам, повинні приєднатися до загальнонаціонального руху за індивідуальне членство в Євросоюзі. Нехай навіть йдеться про членство на символічному рівні. Але якщо хоча б 70% громадян будуть розуміти для себе, чому важливо, щоб моя країна вступила в НАТО, чи готовий я особисто відповідати освітнім, побутовим, культурним та іншим уявленням про співжиття в єдиній Європі, можливо, буде легше говорити про членство України в Євросоюзі, чи не так?
— Так. Я теж, коли подаю заявки на участь в якихось міжнародних програмах, звертаю увагу організаторів на те, що в нас є певна критична маса молодих людей, які вже згодні інтегруватися в Європу і спілкуватися з нею. Ми не хочемо чекати остаточного політичного рішення щодо вступу України до Євросоюзу. Якщо ми вже увіллємося в їхнє середовище, буде пізно орієнтуватися. Ми хочемо зараз пізнавати один одного.
— А чи відчуваєте ви, що не лише наша країна багато втратила від того, що довгий час була за «залізною завісою», але й європейці немало втратили від того, що Україна волею історичних обставин була виключена з процесу формування нової Європи?
— Так, звичайно. Але мені здається, що Європа зараз теж робить певну помилку, тому що під час входження нових країн до Євросоюзу Європа прагне відгородитися іншою «залізною завісою». Це повернення до старих історичних помилок. З історії треба робити висновки. І європейцям теж. Адже кожна культура має певні особливості, пізнання кожної нової культури збагачує.
— Одним словом, виходить так, що й європейці повинні бути зацікавлені в нашому пробудженні від тяжкого летаргійного сну.
— ...Мене що ще схвилювало. Я нещодавно натрапив на певні тривожні повідомлення з боку європейських комісарів на рахунок майбутньої ролі України в геополітиці. Зокрема, один з комісарів ЄС вказав на те, що добре було б, якби Україна, а також Туреччина, Молдова і Білорусь мовби залишились буферними зонами і не підпадали ані під вплив Росії, а також не входили б до Європейського Союзу. Країни Євросоюзу прагнуть зробити певний буфер між собою й тими країнами, які мають нижчий рівень розвитку економіки. Я вважаю, що це повинно бути досить критично осмислено в Україні. Нам потрібно активізувати свої зусилля щодо європеїзації. Потім уже буде пізно. Залишитися взагалі поза двома зонами впливу — це, я вважаю, залишитися на задвірках.
— А як ви вважаєте, Олеже, що б Україна могла ще зробити, щоб її зусилля в цьому напрямку були більш помітними, напередодні натовського саміту в Стамбулі?
— Насамперед, в Україні повинно визріти чітке політичне рішення, а також громадська думка з цього приводу. Я не думаю, що розвиток України є настільки критичним, що не можна вести які-небудь конкретні розмови з цього приводу. Ми не в гіршому стані, ніж Румунія. Хоча Румунія приймається до Євросоюзу і до НАТО. Але країни Євросоюзу прагнуть отримати чітку ноту з України і побачити готовність України.
— Ви, гадаю, як і багато хто з молодих, поділяєте певне незадоволення станом речей в Україні. Чи покладаєте ви якісь надії на опозицію, яку ви зараз бачите? Чи навпаки, ви вважаєте, що й опозиція має такі ж проблеми, як і влада?
— Перш за все, опозиція в будь- якій країні необхідна. Тому що вона завжди тримає владу...
— У тонусі...
— Так. Але і влада, звичайно, повинна відшуковувати, які негаразди і недоліки є в опозиції, і показувати їх громадянам. Щоб громадяни були готові до змін, які можуть настати у разі приходу опозиції до влади. Тобто контроль повинен бути взаємним. І обожнювати одну сторону на противагу іншій — це неправильна позиція. Не треба впадати із однієї крайності в іншу.
