В українців уже давно прижились і стали афоризмом слова Тараса Шевченка: «А як не знаєш того лиха, то наче в світі любо й тихо». Коли не знаєш чогось конкретно, а лише десь краєм вуха чув, що все-таки є у Кіровограді організації, які дбають про патріотичне виховання молоді, підростаючого покоління, про позбавлення отого комплексу меншовартості, який так міцно засів, здається, навіть у наших кістках, не те що у мозку, то на душі наче й спокійно — не все так погано у нашому домі, гімн України напам’ять знають, біля пам’ятника Шевченка періодично з’являються свіжі квіти й інколи у пресі чується про перейменування старих назв вулиць на нові, то якось спокійно стає на душі: хтось щось робить... Видимість така стає звичною вже протягом багатьох років, і найстрашніше у сказаних словах те, що це саме ВИДИМІСТЬ, а не щось інше. Так, здається, і з Народним Рухом України, зокрема, з Кіровоградською обласною організацією, чия звітно-виборча конференція відбувалася нещодавно у стінах будівлі, де зазвичай засідають профспілки.
Я не член партії, не завзятий політик і взагалі, можна сказати, поки що не маю ніякого важливого статусу в суспільстві. Але маю вуха й очі. Які інколи хочеться закрити, щоб не чути й не бачити такої безграмотності, бутафорності та награності. Коли голова КОО НРУ не знає правил проведення звітно-виборчої конференції й відразу пропонує свою кандидатуру на голосування, коли не вміє до пуття говорити українською мовою, а, намагаючись, лише соромить мову Шевченка і Котляревського, мову, яку зобов’язаний знати кожен українець.., коли член Народного Руху, йдучи центральною вулицею, каже «Забєрітє у меня етот флаг, я нє хачю паліться, єслі мєня увідят маі друзья, я сквозь землю провалюсь», коли кожен третій рухівець називає «свою» особисту мотивацію, чому сюди прийшов — безкоштовні подорожі, халявний відпочинок, розваги, можливість покомандувати, заробити грошей, стати відомим...), а кожен другий не знає об’єднавчої ідеї організації.., коли ти вперше прийшов в НРУ, щоб познайомитись, а тебе вчать, як не засміятися, коли співатимеш гімн України... Тоді ти, безпартійний, безідейний і безідеологічний, який уже однією ногою переступив поріг тієї згаданої партії, повертаєшся до неї спиною і йдеш далі, шокований реальним станом тієї «сили», яка ще п’ятнадцять років тому у районних центрах збирала тисячі люду, а сьогодні, на відзначення двадцятиріччя з часу заснування, людей зганяють, толком не розтлумачивши «а что за празднік». Соромно було за школярів, які стояли віддалік мітингу і сміялись під час Державного Гімну, а потім плескали у долоні і свистіли. Активісти і «дієві» патріоти, можна сказати, патріотичні діячі, були попереду, вони виголошували промови і стверджували, що «Україна — майбутній лідер європейської нації», що «Ми — найбагатша держава Європи...» Хотілося їм вірити, але якась частина мозку, де ховається зневіра і скептицизм, малювала в уяві «Утопію» Томаса Мора.
І це є лише один з прикладів, яких чимало. Він ілюструє кризу всього національно-патріотичного руху. Безідейність і меркантильність з’їдає колись ідеологічні політичні сили. Сюди ідуть не для втілення в життя своїх ідей, прагнень та переконань, а заради лобіювання власних бізнес-інтересів. І з цією «високою» метою можна купити кількасот «активістів», які триматимуть прапорці й створюватимуть видимість прихильників партійної ідеології...
Тому з фотографій, які могли б проілюструвати день відзначення 20-річчя Народного Руху України, я обрав саме цю. Але є надія, що все ще можливо змінити, потрібна лише чиясь світла голова і сильна рука, яка б скерувала весь потенціал молоді на реальну справу, починаючи з внутрішнього руху вперед, позбувшись комплексів меншовартості. Будемо сподіватись, що ще не всі патріоти перевелись в Україні, і вони, зібравшись з силами, наведуть лад спершу у своїх власних організаціях, а далі — і в усій державі.
