Сон розуму породжує чудовиськ. Це висловлювання Гойї стало лейтмотивом початку XI Міжнародного театрального фестивалю «Мистецьке березілля». Снився Ірині Волицькій (м. Львів) та Ірині Губаренко (м. Харків) «Сон» Тараса Шевченка; до архетипів підсвідомості закликав Сергій Брижань (м.Хмельницький) у такій живій ляльковій виставі «Тарас» (проте у цьому випадку поняття «чудовиська» дійсно пішли від слова «чудо»). А ще — черкаські сновидіння про жагучу пристрасть, взаємне і нерозділене кохання, поєднання яких може позбавити сну кого завгодно (Олександр Павлютін «Харран. Територія кохання» та Олександр Шмаль «Голі»).
Апофеозом, так би мовити, піком марень першого тижня фестивалю стала інсценівка за творами Миколи Гоголя «Гоголь-моголь», показана Сіверськодонецьким державним міським театром драми у режисурі Олега Александрова. У прагненні до таємничості та містичності із М.Гоголем може зрівнятися хіба що М.Булгаков, постановки якого (звичайно ж, «Майстер і Маргарита») завжди супроводжуються низкою незрозумілих, часто лиховісних, явищ. Вистава ж «Гоголь-моголь» так і кликала приєднатись до компанії талановитих акторів та їхньої не менш талановитої потойбічної опозиції, будучи суцільним лиховістям. Ще б пак! Адже на сцені — Панночка (Наталя Карчкова), Пацюки (Яна Костенко, Ірина Суханова), Інквізитор (Павло Морозов — не плутаємо із однофамільцем!), Монахи (Яна Костенко, Світлана Олейник, Наталя Карчкова, Олександр Король, Олександр Колбухов, Сергій Гриценко, Антоніна Посошко). А ще — домовина, залізне ліжко (як різні речі, але це не принципово), застиглі краплі воску у вигляді агонізуючих обличч-масок, розколотий навпіл дашок вуличного ліхтаря, з якого вирвався та застиг вогонь у формі благально простягнутих рук, викривлений дугою інший ліхтарик із скельцями-дзеркалами (звичайно ж, викривленими). І над усім цим, і в усьому цьому, і поза усім цим — неперевершений у своїй трагічній наївності Поприщин (Сергій Євдокимов), який метається у лабіринтах сцен «Записок божевільного», «Вія» та «Носа», намагаючись збагнути, чому він не може БУТИ, коли БУТТЯ однаково призначене для всіх. Розіп’ятий дисонуюче-зламаними акордами Шнітке на розділеному навпіл хресті, у гігантській гамівній сорочці він підноситься над сьогоденням — зневажений і осміяний Месія у компанії потвор свого здичавілого глузду. А у фіналі — у холодному просторі свого божевілля він, плачучи, кличе маму... Тепер і вночі, і при місяці йому не буде спокою, і смерті не буде, як не буде кінця теперішньому, яке безжалісно викинуло його за межі своїх (наших?) тоталітарно-гуманістичних законів. Чи дурням закон не писаний? Ба ні, писаний. Не дурнями. І хто його знає, скільки осіб розділить його пілатівську самотність у фіналі всього — тобто не лише вистави.
