Український живописець Андрій Цой народився у 1971 році в російському Мурманську. Закінчив Державне художнє училище ім. Є. Вучетича (Дніпро, 1990), Національну академію образотворчого мистецтва i архітектури (Київ, 1997), зараз викладає там же. Мав персональні виставки у Ванкувері (Канада, 2005) та Вільнюсі (Литва, 2007). Член Всеукраїнської творчої спілки художників «БЖ-АРТ».
Одразу слід зауважити, що «Фетиш» — це майстерно зроблений салонний живопис. Все, що треба для якісного «салону», тут є: рясна золота фарба, чітка предметність, цитати зі старовинних гравюр або поп-артистських образів аж до Мікі-Мауса, гарні пташки й таємничі обличчя, церковні чаші, іноземні написи й літери, метафізичні мотиви, патетичні назви на кшталт Solus чи Stella Maris. І не було би про що говорити, якби не контекст.
«Квадрат» у «Липках» коштує не одну тисячу, площа має працювати, тож Nebo не є арт-галереєю в чистому вигляді. Вона також виконує функції книжково-дизайнерської крамниці, вітальні, багетної майстерні й художньої школи для дітей. Столи й стенди з товарами, великі м’які крісла, десятки мольбертів — полотна геть губляться в настільки захаращеному і загалом невеликому інтер’єрі. Але ситуація неквапної візуальної взаємодії у парі «глядач — автор», вочевидь, і не передбачалася.
Бо насправді і виставка, і галерея, чия назва через написання латинкою більше схожа на торговельний бренд (милосердно опустимо відсутність україномовного варіанту на їхньому російсько-англійському сайті), є складовими певної філософії життя. Адже Nebo розташоване в новозбудованому кварталі «Новопечерські Липки». Це типове захмарно дороге «елітне житло» з реклами — ціла колонія висоток, схованих за радянською забудовою. Цей район — справжнє місто в місті, куди в’їзд можливий тільки через шлагбауми, а вхід — через хвіртку з електронним замком, де на кожному розі чатує охорона. Звідси можна й не виходити взагалі, бо тут є все — свої ресторани, перукарні, супермаркети, парки, спорткомплекси.
Яким же бути мистецтву в такому місці? Саме таким. Максимально яскравим, помірно загадковим за змістом, упізнаваним у деталях — комфортним, одне слово. Але ситуацію рятує назва. Вона гранично чесна: салонні картини і є фетишем, вони пишуться для багатих і купуються ними, аби «зробити собі красиво». Та й що таке наш недозрілий капіталізм, як не суцільний культ фетишу, в якому, за великим рахунком, немає різниці між ніж новою мобілкою, черговим джипом чи картиною модного митця?
Невідомо, чи вкладав якийсь додатковий сенс Андрій Цой, називаючи експозицію саме так. Тим не менш, у нього вийшов доволі іронічний жест.
Проте, щоби сповна оцінити цю іронію, треба піднятися з метра «Дружби народів» на засмічене шумне перехрестя, запитати дорогу в змерзлих бабусь, які торгують з землі копійчаним крамом, пройтися серед облуплених кіосків та убогих хрущоб, пару разів послизнутися на нечищених тротуарах, запитати дозвіл на прохід у похмурих здоровил у чорних уніформах на КПП.
Ось тоді «Фетиш» і заграє своїми СПРАВЖНІМИ барвами.
Виставка відкрита для відвідування до 25 грудня.
