Вистава, справді, не нова. Спів і звуки до неї складено вже давненько. Просто альбом «Шоколадний Пушкін» нарешті вийшов, а з ним і вистава наспіла.
Та й то, Мамонова у нас останнього разу дивилися бозна- коли. При тому, що знають, люблять, згодні з постановкою питання «Чи є життя на Марсі?» Власне, ця постановка за мотивами Чехова, Іонеско та Мамонова — останнє, що пам’ятають у Києві.
Ось, тепер — Пушкін.
Та ще й у такому розкладі — «Метри сюрреалізму Петро Мамонов і Сальвадор Далі». Тобто сусідство трьох відомих імен наявне; щоправда, якщо Мамонов і Далі (шість малюнків у фойє) — справжні, то Пушкін — шоколадний. Як же так, де баланс поваги, пропорційності обдаровань, елементарна субординація, зрештою?
А все просто. Ніяких ребусів. Нова вистава Пу... Мамонова — це, власне, концерт, набір номерів і реприз, розділених затемненнями, відходами актора за лаштунки для перевтілення на наступний кількахвилинний образ. Але образ же — один. Нехай актор вийде в неймовірному червоно-золотавому камзолі і в окулярах. Чи в ковпаку блазня з дзвіночками. Сяде за стіл, псуватиме папір жахливими каракулями. Візьме до рук гітару. Просто застигне біля мікрофона. Передражнить гугнявим голосом чужу фонограму. Стримано прочитає лист померлому другові. Скорчить жахливу, чи бридку, чи смішну гримасу. Нехай.
Все це — метушня та екзистенційні судоми однієї-однісінької особистості, його, Мамонова Петра Миколайовича. Він є і протагоніст, і хор, герой-коханець і лиходій, король і блазень у цьому самотньому театрі. Шоколадний Пушкін, Толстой Лев, Далі Сальвадор, Мамонов Петро. Зміст від форми не залежить.
Це — поезія, гірко-солодкава на смак, щось таке, що липко тане в кишені, густа тінь, яка майже поглинула господаря. На передконцертній прес-конференції Мамонов був страшнуватий і депресивний. Багатьом колегам зі ЗМІ ставало ніяково. Вівтар мистецтва потребує найхимерніших жертв.
О, як би він хотів, щоб хто-небудь вмонтував у нього маленьку відеокамеру, поспостерігав би за його внутрішнім життям.
Справді, облиште!
Мамонов сам по собі — ще той спостерігач.
Тільки ось куди націлено його об’єктив — ве-е-лике запитання.
