У понеділок у програмі Андрія Куликова «Свобода слова» на «ICTV» Президент Віктор Ющенко вже вдруге за тиждень з’явився у телестудії. Приводом як для появи глави держави на каналі «1+1», так само і на «ICTV», стало популярне роз’яснення наслідків економічної кризи для країни. Традиційно учасниками «Свободи слова» стали експерти, але слово вирішили надати не тільки їм, а й студентам українських вишів, які мали до Президента свої запитання і пропозиції. І вони виявилися цікавими вже тому, що на телебаченні молодь доводиться бачити не часто. Не зрозуміло тільки, чому це можливо лише у рамках спецпроекту, а не стало нормальною журналістською практикою на ТБ?
— Це джерело натхнення. З усіх присутніх у студентів було найбільше програм подолання кризи, — каже Євген ГОЛОВАХА, доктор соціологічних наук, заступник директора Інституту соціології НАНУ. — Я не знаю, чи будуть вони реалізовані, але таких пропозицій було багато. Студенти виявилися прагматичнішими і менш схильними до романтики та філософських узагальнень, що притаманне експертам. Можливо, треба прислухатися до їх думки? Я думаю, якби телебачення було не таким консервативним, тих експертів, які постійно з’являються на екрані, там би вже не було, натомість з’явилися б ті студенти, які змогли б сказати щось цікаве. І цілком можливо, це було б цікавіше масовій аудиторії — дивитись на тих, кому ще в цій країні жити і хто від цього суспільства ще чогось хоче. У них є ентуазіазм, хоча ще не вистачає досвіду. Експерти, маючи досвід нереалізованих реформ, стають філософами, а студенти не мають цього гіркого досвіду нереалізованості. І, можливо, з них і треба починати. Хоча я думаю, що експертів і молодь треба об’єднувати.
Появу на екрані студентів вважає доцільною і Олексій ГАРАНЬ, професор, директор школи політичної аналітики НаУКМА. Однак, він має зауваження до форми.
— Я б обирав іншу форму — живого безпосереднього спілкування між аудиторією і Президентом. Мені здається, ми зараз перебуваємо на такому етапі, коли і студенти, і наш Президент демонструють готовність до такого спілкування, в тому числі і до незручних запитань.
Незручні запитання передбачають вигадливі і чіткі відповіді. Чи вдалися Президентові роз’яснення того, що відбувається в країні, і, цитуючи анонс ефіру на «ICTV», того, «як Україна зможе подолати загрози часу»?
— Він багато що роз’яснив, у нього були досить змістовні думки. Але не було головного, — вважає Євген Головаха. — А головне — це викласти перед суспільством (в умовах кризи, яка триватиме, можливо, не один рік) чітку програму — із засобами, цілями і термінами подолання кризи. Так, щоб люди знали, що хоча буде скрутно, але поетапно скруту буде подолано з урахування всіх обставин. Цю програму повинен викласти Президент. Бо у нас така країна, що хто б там не був винен (а винен багато хто) завжди звинувачувати будуть першу особу, бо вона — уособлення влади. А от складати цю програму повинен не секретаріат Президента, не чиновники, а незаангажовані, незалежні науковці, знавці, які насправді нічого не хочуть від влади. Такі є, їх тільки треба віднайти. Саме на грунті їхніх висновків на початку наступного року повинна бути створена чітка програма подолання кризи.
— Слухаючи виступи Президента останнім часом, в тому числі і в телеефірі, у мене складається враження, що ця людина щиро вірить у цінності, які проголошує. Для нього дійсно важливими є вступ України до ЄС, НАТО, українська історія, мова. Питання полягає в тому, — уточнює Олексій Гарань, — якими методами Президент намагається цього досягнути і якою є ефективність цієї політики. А коли йдеться про політику, починається боротьба за владу і другий президентський термін. На мою думку, з того, що сказав Президент у ефірі в понеділок, доволі чітко випливало те, що для нього комфортніше буде усунення уряду і оформлення ширшої коаліції. Вона може бути неоформленою і існувати у вигляді ситуативної більшості, яка включає Партію регіонів» і пропрезидентську частину «Нашої України. Це в контексті висунення Плюща на посаду спікера. Однак питання полягає в тому, по-перше, чи реалізується цей задум, а по-друге, наскільки ця коаліція зможе просуватися до мети, яку ставить Президент. В економічній сфері Віктор Ющенко зможе знайти порозуміння з Партією регіонів, але в тому, що стосується зовнішньополітичної стратегії, трактування історії України, ролі мови, єдиної церкви тощо, то тут, мені здається, Президент не отримає підтримки. Утім я зараз стаю все більше переконаним, що треба створювати хоча б якусь коаліцію — чи «Нашої України» з Партією Регіонів чи БЮТ із Партією регіонів. Якщо вже не може бути повернення до коаліції в форматі «Наша Україна» — БЮТ, то повинна бути принаймні якась коаліція, яка бере на себе відповідальність в умовах складної економічної ситуації. Знаючи погляди багатьох регіоналів, мені неприємно буде бачити, як вони повертаються до влади, але краще мати хоч щось, аніж ту аморфну ситуацію, яка є сьогодні.
ВЕЧІР «ДОВГИХ ЯЗИКІВ»
Не оминули теми кризи і п’ятничні суспільно-політичні ток-шоу. Поки що. З поглибленням наслідків економічної кризи ми, ймовірно, все менше бачитимемо політиків на своїх екранах. Це прогноз Петра Порошенка, який цілком може справдитися. І не тому, що всі працюватимуть в кабінетах і ламатимуть голову над вирішенням проблем, а тому, що боятимуть запитань про проблему №1, №2 і №3, а не про абстрактне формування коаліції. І ніхто, окрім зубатої журналістики, ці запитання політикам не поставить, і тим більше ніхто відповіді на них не «вигризе». Можливо, тоді ми навчимося голосуватимемо за політиків-професіоналів, а не за політиків-телепрограми (як у Віктора Пєлєвіна у відомому романі «Generation «П»). Пам’ятаєте побажання, яке висловив Євген Головаха у анкеті «Дня», приуроченій до четвертої річниці «Майдану»? «Вибирати тих політиків, які найменше претендують на роль «рятівника нації». Пан Євген пояснив «Дню» цю свою тезу докладніше:
— Політик не може бути сакральною постаттю. Як тільки на когось покладаються всі надії, як тільки люди починають думати, що не самі вони у своїй родині, на своєму робочому місці, у громадських організаціях змінять суспільство, а хтось прийде і змінить його за них, починаються великі проблеми, які закінчуються автократією, пасивністю і деградацією суспільства. І засоби масової інформації в Україні ще багато чого не роблять, але існування суспільно-політичних ток-шоу — це дуже добре. Люди повинні бачити з ким вони мають справу як із керівниками держави. Але на телебаченні є проблеми з позитивом. Значно легше зробити цікавий сюжет на негативі, ніж на позитиві. А що таке позитив? Це перш за все чітке уявлення про те, що можна робити у суспільстві і реальні приклади того як люди це роблять. Потрібно створити шоу, яке б висвітлювало не тільки сміхотворні стосунки між політиками, а й приклади того як реально вирішуються суспільні пролеми. Для людей це було дуже важливо, це б підіймало оптимізм, який є головним чинником подолання будь-якої кризи і навіть катастрофи.
У «Свободи на Інтері» «криза жанру» помітна неозброєним оком. Як «День» і передбачав, спершу вдала спроба привернути увагу аудиторії спецпроектами і ведучими-політиками, дуже швидко втратила свою дієвість. І зараз «Інтер» чи то принципово, чи то через брак творчої уяви, продовжує рухатися похилою. «Свобода» особливо вдало ілюструє девальвацію політики і політиків, про яку давно вже пора говорити. І про яку, зрештою, вже давно сказано.
— Це є велика хвороба нашого телебачення. Я її називаю скандалізацією політики, — пояснює Олексій Гарань. — Це коли політика перетворюється на шоу і єдине про що дбають телевізійники — це рейтинги. Чим скандальніше — тим краще. Декому вдається протистояти цій тенденції, наприклад програмі «Майдан» на «5-му», певною мірою — «Свободі слова» Куликова, хоча там елемент скандалізації теж досить помітний. Але загалом наше телебачення, в тому числі й новинне прагне скандалів — замість того, щоб пояснювати, що відбувається в країні. Політика — це та сфера, яка потребує роз’яснення, при чому експертного. Якщо ми прагнемо, щоб на телебаченні відбувався пошук прагматичних шляхів виходу з кризи, то має бути створена відповідна атмосфера і запрошені відповідні політики і експерти. Умовно кажучи, якщо запрошувати з одного боку Вітренко, а з іншого — Тягнибока або Богословську і Грача, то навряд чи ми побачимо якесь експертне обговорення, це буде просто шоу, де кожен буде використовувати свої гасла. Тому я вважаю, що скандалізація політики — це хвороба. І журналісти, і редактори, і власники каналів повинні розуміти, що в даному випадку не рейтинги є найголовнішими. Ми не повинні отупляти нашу політику, навпаки — піднімати рівень і глядача, і політиків.
Але суспільно-політичні ток-шоу наразі продовжують грунтуватися на персонах політиків, яким віддано перші ролі. І навіть якщо приводом для зібрання стає соціальна проблема, в центрі уваги опиняються політики і їх заслуги. А суспільним проблемам і суспільству залишається вічна роль бек-граунду, такого собі сірого і безрадісного тла, яке зіркові політики розфарбовують яскравими фарбами своїх розлогих і часто беззмістовних міркувань. Усе це дійство породжує небезпечний міф, що політика — це самодостатня сфера (а не інструмент для ефективного керування суспільством), а політики — це телезірки (а не найманці). За роки панування на нашому телебаченні формату суспільно-політичного ток-шоу (яке вже можна записувати у жанри розважальні), політика, повторимося, пережила девальвацію. Повноваження політиків у тому, щоб переходити з ефіру в ефір, бігати зі студії в студію, розповідати анекдоти і афоризми. І навіть тут вони часто провалюються. Уважна і вимоглива блогерська публіка, аналізуючи виступи політиків на ток-шоу, час від часу ловить їх на досить прикрих помилках, які доводять дуже поверхове знання історії. Готуючись до ефірів, наші персонажі не працюють над звітами своєї діяльтності, а вивчають афоризми, не зважаючи навіть на те, хто і в якій ситуації став їх автором. Думають, що пройде й так? Виглядає це, звичайно, жалюгідно.
Тому існує катастрофічна потреба у професіоналах і експертах у студії (про що говорили і Олексій Гарань, і Євген Головаха), які не працюють на власний імідж, а можуть бути корисними суспільству. У п’ятничному ток-шоу «Шустер Live» для цього був чудовий шанс. Адже коли в Києві під час рейдерських атак фізично страждають лікарі, цей потворний випадок виявляється майже непоміченим, він губиться у шумі інформаційного потоку, а в студії Шустера звучить аж о першій ночі й не розглядається серйозно. Міністр охорони здоров’я в такому випадку повинен стояти біля мікрофона! Але на серйозність «Шустер Live», схоже, не претендує. Попереджав же Савік, що це буде формат в дусі «інфортемент» (інформація плюс розваги). Ну, звичайно: ми саме та країна, де не треба серйозно думати — а просто багато розважатися!
