18 років свого професійного життя Сергій Озиряний був актором Київського театру юного глядача, і це при тому, що прийшов туди на кiлька років, щоб продовжити вчитися професії й набратися сценічного досвіду. Міг би працювати там і далі, тому що набув у ньому практично всього, чого йому хотілося і як акторові, і як людині. Були цікаві ролі і вдячні глядачі, відмінні партнери і хороша режисура. Нехай так було не в усьому і не завжди, але було… А окрім того, займаючись, як тоді говорилося, громадською роботою (комсомольська і партійна організації, профком) не за призначенням, а за бажанням і внутрішньою потребою він посів у ТЮГу видне місце, жив у ньому повним життям, дістаючи цвяхи і дошки, допомагаючи з отриманням житла або маючи свій голос при знятті та призначенні головного режисера. І раптом, 1995-го, кинувши насиджене місце, перейшов до Театру російської драми.
— Тебе зманили до Театру ім. Лесі Українки, чи ти напросився сам?
— Ні те, ні друге, і навіть не третє. Я почав йти з ТЮГу ще в 90-му, існуючи там абсолютно благополучно. Роботи було багато, інша справа, якої якості була ця робота. Але існувати можна було й навіть звання «героя ТЮГу» можна було заробити… Але, очевидно, власне горезвісна криза середнього віку, яка буває після сорока, у мене сталася раніше. Я зрозумів, що виріс із «дитячих штанців» і далі їх носити не хочу. А якщо серйозно, я був готовий круто змінити своє життя.
— І чий же «костюм» ти приміряв?
— Звичайно, Театру ім. І. Франка. Я актор українського театру навіть за вихованням. А Театр ім. І. Франка — це й місце роботи батька, і коло друзів дому, і земля мого паломництва, тому що в дитинстві і юності, і навіть у інститутські роки, я у цьому театрі обожнював усе, саме обожнював, нічого конкретно не розуміючи. Я бачив гарних жінок, шляхетних чоловіків, чув вираження високих почуттів. Моїми кумирами були герої А. Гашинського, М. Задніпровського і С. Олексенка. І соковитий український гумор, яскраво характерна українська комедія, класична і сучасна. Це було особливо «моїм». Мріючи класу з сьомого стати актором, я бачив себе коміком і, більше того, розумів, що в мене виходить смішити людей. Щоправда, всіх, окрім власних батьків. Мабуть, через це вони так не хотіли відпускати мене до театрального інституту.
— Але замість української драми ти опинився в російській драмі. Тобто зробив уже зовсім крутий віраж.
— У чомусь так і було. З одного боку, я йшов до Російського драмтеатру на запрошення його художнього керівника. З іншого — в абсолютну невідомість. Якщо Театр ім. І. Франка був майже рідним домом, то Театр ім. Лесі Українки я знав менше, тут я був, скоріше, глядачем. Щоправда, в трупі працювало декілька моїх друзів.
— Не страшно було?
— Ні, мене мій досвід у кіно привчив до того, що пробують і не затверджують. Я лише знав, що М. Резниковичу про мене розповідали, а він у той рік намагався поповнити трупу акторами мого покоління. Я розраховував, що він побачить у мені якусь нову «барву» в своїй «палітрі». Трохи пізніше мені сказали, що йому сподобалися мої очі.
— Так тебе в театр взяли «за красиві очі»?
— Скоріше, «пробували на зуб». Тому я розумів, що починаю фактично з нуля. І навіть не був упевнений, що залишуся, чи що мене залишать. Моє відчуття і бачення себе колишнього могло абсолютно не збігтися з тим, яким мене бачать у цьому театрі. Я вирішив ствердити себе й завоювати новий простір. Якби було потрібно, я готовий був зняти штани й показати зад.
— До такої міри?
— А як ти думаєш?! Я чимало наслухався про Театр російської драми в минулі роки, знав, що мій прихід може викликати і ревнощі, і заздрість, і відчуття, що я прийшов комусь дихати в спину. І потім, незважаючи на 18 років роботи на сцені, у мене не було такого звучного імені, щоб воно само собою відкрило мені двері в новий театр. На свою першу роль я був призначений один, і, побачивши на дошці оголошень розподіл в «Ревнощі» Арцибашева, одна з акторок поцікавилася, хто я й звідки. Їй відповіли, що з ТЮГу, на що вона перепитала: «Хіба в ТЮГу є актори?!». Ось мені й треба було довести, що є.
Потім ще була проблема російської сценічної мови, якої мені довелося вчитися і цим також доводити свою придатність.
— Довів?
— Гадаю, що мене добре оцінили. Мабуть, у чомусь мені вкотре вже поталанило. Я й при переході до нової школи, і в армії, і в театрі обійшовся без мордобою і кривавих кишок через те, що комусь наступив на ногу чи затулив промінь світла. Але тішу себе надією, що в чомусь це й результат свідомого вибору поведінки. В молодості я себе часто поводив, як слон у посудній лавцi. Поступово навчився керувати собою.
— У роботі з режисерами ти завжди підпорядкований поставленим завданням?
— У основному — так, хоча іноді дозволяю собі посперечатися, запропонувати власне бачення героя. Коли репетирував, скажімо, «Різдвяні мрії» Н. Птушкіної (моя остання прем’єра), Ігор бачився іншим, аніж його уявляла Ірина Михайлівна Дука. Мені він здавався старшим, жорсткішим, а режисер хотіла, щоб Ігор був більш наївним, довірливим.
— Таким ти його в результаті й граєш.
— Звичайно, тому що в якийсь момент я сказав собі: це не твоя вистава. Тим більше, що в творчій суперечці мені дуже легко йти на компроміс.
— А взагалі в театрі треба жити…
— …як велить художній керівник. Розумієш, це не умова, це — даність акторської професії. Я ще з молодості керуюся правилом, засвоєним від польського актора Новіцького (наше покоління повинно пам’ятати його за фільмом «Анатомія кохання»): «Актор — це не професія, а доля. Її супроводить невиконання бажань, вона важка, але єдина». Тим більше, я за своєю вдачею — не соліст, мені подобається працювати в колективі. Для мене не важливо, яка саме я спиця в колесі, головне — усвідомлення, що це колесо крутиться з моєю участю. Але, заради справедливості, треба додати, що така позиція хороша, коли працюєш у театрі, на мій погляд, творчо і глядацьки успішному.
— Ну, твої персонажі, дійсно, не останні в списках ролей. Ось лишень уже дуже вони якісь… споріднені один iз одним, чи що… Ти в «Ревнощах» грав…
— Семена Семеновича, обдуреного чоловіка.
— Ось так і пішло…
— Так, роль чоловіка — невдахи в особистому житті — це моя коронна роль в Російській драмі.
— Але, як пригадується, мріяв ти про інше?
— Так, я люблю театр ігровий, яскравий, видовищний. Улюбленим жанром була і залишилася комедія, а тепер мені хочеться грати сатиру, а ще краще гротеск. Всі ці роки я так чи інакше готував себе до таких ролей. У інституті навіть мріялося, що до моменту закінчення курсу у Києві, за московським прикладом, відкриють Театр Сатири, я неодмінно прийду туди працювати і стану одним iз перших його артистів.
— А замість всього цього ти граєш «варіації на тему» в драмі або ліричній комедії. Не набридло?
— Не те щоб набридло, але, звичайно ж, «замало буде». Є шлях пошуку «віддушин», однією з яких для мене були нещодавні спектаклі театру «Сузір’я».
— А кіно, телебачення, реклама? Або для тебе «віддушина» — тільки інший театр?
— Кіно, телебачення і навіть реклама можуть і мають бути різними гранями професії. Але поки з «екраном» у мене стосунки не складаються. Може, фактура у мене не така, може, я дуже ситим виглядаю для героя нашого часу. Принаймні мені шкода, що я тут не запитаний. У мене є ще один невикористаний резерв — естрада.
— Ну вже цей пиріг, як на мене, поділений повністю.
— А от і ні. На українській естраді заповнена лише одна «ніша», в якій уживаються «Кролики», Вірка Сердючка, «Арт-обстріл» та ін. Але амплуа Жванецкого, Карцева та Ільченка у нас сьогодні майже не представлене.
— Але щось, як мені здається, тобі заважає почати рух у цьому напрямі.
— Швидше за все, — вдача. Я ніколи нічого не просив: ані ролей, ані звань, ані грошей, ані життєвих благ, за порадою великого Воланда. А в шоу-бізнесі обов’язково треба або самому напроситися, або щоб за тебе просили. Тому я поки, так би мовити, заходжу з іншого боку — намагаюся продюсувати молодих акторів. І, до речі, за аналогією, шукаю п’єсу для себе і можливих партнерів і гроші на виставу. Може, так вдасться «змінити тему».
— А якщо…
— Не вийде? Нічого, прожиті роки навчили мене, що з безлічі потенційно успішних варіантів таким виявляється один — щонайбільше два. Я взагалі з оптиміста перетворився на реаліста. Іноді ще щось брикається всередині, але інший голос говорить — спокійніше, без фанатизму. Одна режисерка сказала: «Якщо актор не йде в запій від невдач — значить, він поганий актор». Напевно, я поганий, тому що в запої не йду.
— Але якось же ти себе підтримуєш?
— Є багато способів наповнити максимально це життя, зробити його якомога яскравiшим і змістовнiшим. Я живучий за вдачею, і навіть якщо Театр російської драми завтра мені відмовить, а інший не прийме, я не сп’юся і не вмру під парканом, а займатимуся чимось іншим. Я вмію примусити себе жити і знайду себе в житті.
— А що б ти міг робити?
— Вирощувати ліс, наприклад. Я давно ще пообіцяв батькам, що якщо не поступлю до Театрального інституту, піду в лісники. Дуже люблю природу і ті професії, що з нею пов’язані. Можу пекти хліб, класти цеглини… та багато чого можу робити.
— Чесно кажучи, я вперше від актора чую, що він може легко відмовитися від сцени.
— Легко — нелегко, але голову попелом присипати не буду. Мене сьогодні більше хвилює, що до 46 років у мене не відбулася власна родина.
— Не щастить у коханні?
— Так однозначно відповісти не зможу. Мені завжди у взаєминах iз жінками багато що заважало: по-перше, вимогливість до себе — завжди хотів дати коханій якомога більше. По-друге, часто бував дуже вимогливий до «неї». Хоча ніколи не скандалив і ні на чому не наполягав. Йшов «по-французьки» — заздалегідь визнавши її в усьому справедливою.
— Ти все це говориш в минулому часі. А тепер що? Може, вже запалу немає, або шукаєш нову тактику?
— Якісь прийоми, звичайно, змінив. Наприклад, «цукерочно-квітковий» період стараюся зкоротити. Часу на пошуки залишається все менше. Так і себе став любити трохи більше, менше боюся не сподобатися, «не відповідати». Уже який є — такий є.
— А який ти, власне кажучи, є?
— Якщо можна, нехай за мене відповість Поль Елюар: «Я йду здалеку. У руках я тримаю своє життя: радість і смуток упереміш. Я не знаю, чи дано мені буде знайти свій омріяний образ на узбережжях обличчя, знайти день і відкриту силу, і палке прагнення до життя…»
— І ти сподіваєшся…
— Так що і театр, в якому працюю, і жінка, яку нарешті знайду, допоможуть мені в цьому.
