Необхідність вироблення й утвердження власне української «точки зору» на історію, що базується на авторитетних джерелах, обговорюють наші автори й експерти з Чернігова, Полтави та Києва.
Володимир ЛИЧКОВАХ, доктор філософських наук, професор, завідувач кафедри філософії та культурології Чернігівського національного педагогічного університету ім. Т. Г. Шевченка:
— Проект «Україна Incognita» існує вже багато років насамперед через газетні шпальти «Дня» і книговидавництво, адже видано багато і книжок окремих авторів, і збірок. Навіть на фотовиставці газети «День» було таке фото, на якому Україну іncognita зображено у вигляді суцільної білої плями. Цей проект, звичайно, масштабний, глобальний для України. Тож сайт «Україна Incognita» — продовження зазначених речей у новому форматі і, так би мовити, пошук нових рубрик. Наприклад, я відзначив би такі цікаві розділи, як «Інтелектуальна карта України», «Сімейний альбом України». Проект різнобарвний, порушуються й суто історичні проблеми, і політологічні, цікаво, що окремо представлено найрізноманітніші музеї, причому навіть маловідомі. Я зацікавився музеєм Острозької академії, у якому вже кілька разів бував: на вашому сайті вабить саме спосіб презентування цього музею аудіовізуальними способами. З-поміж останніх матеріалів мене найбільше зацікавив матеріал Ігоря Сюндюкова «Шляхами слов’янських культур». Прикметно, що нещодавні матеріали рубрики Тop-net продовжують тему діалогу російської й української культур, фактично проблематику книжки «Дві Русі».
Як на мене, перспективним напрямком розвитку проекту може бути формування так званої культурологічної регіоніки. Її представлено на сайті «Україна Incognita» наразі частково, окремими штрихами. Маю на увазі розвиток культурологічної регіоніки в системнішому вигляді, де культурні регіони буде репрезентовано не окремими фактами, цікавими подіями, а більш-менш узагальнюваними матеріалами, які торкатимуться проблем, скажімо, етноментальності, навіть діалектів. Це може бути певний синтез історичних, культурних, мистецьких проблем, характерних кожному регіонові. Наприклад, цьогоріч у Чернігові святкували 975-річчя Спасо-Преображенського собору, фактично найдавнішої пам’ятки сакральної України. Весь комплекс проблем, пов’язаних із цим, я об’єдную під назвою «Під сигнатурою Спаса». В академіка Кримського була відома стаття, потім книжка, яка називалась «Під сигнатурою Софії», де він розглядав проблеми історії культури, культурної топоніміки, культурного духу Києва і всієї України. Я зробив екстраполяцію й написав про сигнатуру Спаса, про те, як будується у зв’язку з цим наша культурна географія взагалі. Такі підходи, як у Кримського, узагальнювального духовно-культурологічного характеру, можливі для основних регіонів України. Я це називаю «метафізикою культури» певного краю, своєрідною духовною картою України. У кожному регіоні є така топоніміка, яка якраз позначає сакральні місця України, тож крізь призму цих фактично метафізичних речей можна глибше осмислювати окремі факти, події, персоналії тощо. Так з’являється нове світло в розумінні цих речей. Скажімо, на сайті «Україна Incognita» представлено Коломийський музей народного мистецтва Гуцульщини і Покуття, писанкового розпису. Можливий такий поворот у їхньому представленні, як осмислення того, який духовний потенціал там закладено, як архетипи пройшли через історію, яке місце вони посідають на цій духовній мапі України. Це і є культурна регіоніка крізь призму сигнатурного підходу, який запропонував Сергій Кримський.
Крім того, продуктивною мені здається ідея проведення інтернет-конференцій — як заміна наукових конференцій, адже це та ж сама конференція, тільки заочна, що теж може згуртувати наукові сили: філософів, істориків, культурологів, журналістів, — усіх зацікавлених людей.
Людмила БАБЕНКО, кандидат історичних наук, професор кафедри історії України Полтавського національного педагогічного університету імені В. Г. Короленка:
— Для осмислення певних подій дуже важливо спиратися на компетентні джерела. Наприклад, 23 листопада 1708 року Російська православна церква наклала анафему на українського гетьмана Івана Мазепу за зраду Петра I. Сучасні історики, зокрема Сергій Павленко, Віктор Брехуненко, Тетяна Таїрова-Яковлєва й Ольга Ковалевська, уважають, що проголошення анафеми гетьманові Мазепі було безпідставним. Адже її накладають за порушення церковних норм, а укладення договору зі Швецією було політичним актом, що не підпадає під ці критерії. Ініціатива проголошення анафеми Мазепі належить цареві Петру І, який був світською особою, а отже, таке рішення мало політичну мотивацію.
Усе це потрібно пояснювати загалу, тому тут роль мас-медіа (особливо електронних) дуже велика, адже вони мають багато користувачів. Але разом із тим історичні інтернет-сайти повинні базуватися на працях науковців, компетентних у конкретному періоді, що ми бачимо на ресурсі «Україна Incognita». Відповідно журналісти, які пишуть статті, також мають спиратися на думки авторитетних дослідників, а вони, у свою чергу, повинні більше долучатися до просвітницької роботи й активніше популяризувати історичні знання, зокрема на сайті «Україна Incognita». А молодь, зокрема студенти, для осмислення історичних подій мають орієнтуватися на компетентні ресурси, до яких належить і цей веб-проект.
Ігор ЛОСЄВ, доцент кафедри культурології Національного університету «Києво-Могилянська академія», публіцист, перший лауреат премії імені Джеймса Мейса:
— Сайт «Україна Incognita» є альтернативою й «занауковленим» проектам, і проектам заполітизованим, заангажованим, коли історія виступає лише, так би мовити, майданчиком для зведення якихось політичних порахунків. У цьому сенсі «Україна Incognita» якраз розрахована на широкий загал, але робить це не за рахунок наукової якості своїх текстів. Себто це дуже корисна популяризація історії, якраз те, чого дуже бракує нашому суспільству. Бо насамперед історія України й дотепер залишається для багатьох громадян справді terra incognita, тому що, дійсно, за великим рахунком ми почали знайомитися з власною історією лише після 1991 року, до цього моменту фактично панували політичні міфи, причому шкідливі та спрямовані проти української національної ідентичності. Тож лише після 1991 року ми почали справді з цим знайомитися, хоча й дотепер український загал не належить до народів із дуже хорошим знанням власної історії. Це завдання, яке треба вирішувати.
