На жаль, рідко який спектакль іменитого режисера долітає до середини Дніпра, тобто, до стольного Києва. Востаннє Вільнюський театр Meno Fortas був у нашій столиці ще зі своїми старими постановками — «Гамлет» і «Отелло» — понад п’ять років тому. Нині литовці везуть до нас одну з останніх робіт Еймунтаса Някрошюса — «Ідіот», якого покажуть на сцені Театру ім. І. Франка.
Звернення режисера саме до цього роману Достоєвського вбачається досить закономірним. Майже всі герої його постановок, починаючи з Піросмані, спектакль про якого відкрив нам «литовського генія», як називають режисера театральні критики, трохи «ідіоти». Тобто, люди, чиї реакції, оцінки, вислови, вчинки йдуть врозріз із приземленою побутовою логікою обивателя. Кого вважати нормальним, а кого «ідіотом», «хворим» — тих, хто реагує на биття пульсу світу і гостро відчуває чужий біль, чи тих, хто до інших байдужий і зосереджений лише на собі, — кожен, зрозуміло, вирішує сам. Врешті-решт, справа не у визначеннях, а в тому, яке життя ми хочемо прожити самі: осмислене, сповнене не стільки зовнішніх, скільки внутрішніх, душевних подій, деколи навіть трагічних, або зовні яскраве, але порожнє. Не згасаючий інтерес Някрошюса до першого свідчить про те, що він і сам, можливо, не з власної волі, мучиться вічними питаннями, що він, будучи чутливим до радості й болю світу, побачив у князеві Мишкіні споріднену душу.
Те, що нам покажуть людські муки, що йтиметься про біль, стає зрозуміло з перших хвилин спектаклю. Ми чуємо посилене апаратурою важке, хворе дихання людини, накладене на таке ж важке дихання стомленого паровоза, — молодий князь, що так і не вилікувався в Швейцарії, повертається додому, в Росію, де його очікують не менші, ніж тілесна хвороба, душевні страждання. Тут же два санітари (вони ж прикордонники-митники) піднімуть Мишкіна на носилках і вивантажать недбало прямо на сцену, немов непотрібний баласт. У цій, як завжди в Някрошюса, наповненій багатьма сенсами сценічній метафорі, прочитується і недбале ставлення до нас Європи, звідки повертається герой, і недбале, зачерствіле ставлення людей один до одного взагалі, яке характерне і для нашої країни. У наступному епізоді змарнілого, сором’язливого і беззахисного Мишкіна (його грає Даумантас Цюніс, із яким Някрошюс працює вперше) потягне по сцені, немов мішок із картоплею Рогожин. Саме він і розповість молодому князеві про свою рокову любов до Настасії Пилипівни і, сам того не відаючи, втягне нового знайомого у важку, заплутану любовну драму, яка у фіналі дійде до такого напруження, що вже не зможе не завершитися трагедією.
Фатальний перебіг життя до свого трагічного фіналу, до смерті — улюблена тема Някрошюса. Інші театрознавці пояснювали цю схильність режисера дивитися кістлявій в обличчя, а не шукати втіхи у філософії страуса, як це робить більшість людей, його прізвищем, яке жартівливо перекладали російською, як «смертяшкин», або «костяшкин». Жарти жартами, але сама здатність не ховати голову в пісок і приймати життя з усіма його трагічними протиріччями та перипетіями — якість, що зустрічається сьогодні вкрай рідко. Някрошюс і не приховує свого песимістичного погляду на життя, який виявляється у його фаталізмі. Він переконаний, що ні себе, ні долю людині зрадити не дано: «Я — фаталіст: як десь написано або як повинно бути — так і буде! У принципі, мало що від тебе залежить». Звичайно ж, можна не погоджуватися з таким приреченим поглядом на світ і людину. Але з чим ми змушені погодитися і змиритися, так це з хисткою, тлінною природою щастя у цьому світі. Всі спроби героїв знайди щастя в земному коханні-пристрасті і цього разу виявилися марними (пригадаємо, як точно він сказав про це в «Отелло»).
Литовський режисер із властивим йому незамутненим споживчою ідеологією мас-медіа поглядом на світ, у чомусь наївним і простим, як у дитини, що ставить безконечні питання, уміє дуже тонко й пронизливо передавати цю хисткість буття. І цією своєю дитячою простотою і наївністю він дуже схожий на князя Мишкіна. Як і всякий майстер, який за визначенням має бути філософом, Някрошюс не метушливий, вдумливий і ѓрунтовний у своїй роботі (неспішність, із якою він від спектаклю до спектаклю розповідає про трагічний виворіт світу, що прикидається щасливим, є ще й характерною рисою всякої людини, що виросла на землі, а тим більше — прибалтійського селянина). Відповідно, його сценічні вислови не вписуються не лише в звичні естетичні, а й у тимчасові канони і формати сучасного театру. «Ідіота» грають понад п’ять годин! Тому спектакль почнеться раніше звичайного (о 18.00), що може здатися тортурами для тих, хто шукає в театрі розваги, але ця постановка стане справжнім святом для тих, хто не лінується час від часу прочищати канали духовного життя театральних гурманів.
Організаторами гастролей театру Meno Fortas виступили: продюсерська компанія «ArtHouse» та Фонд Василя Даниліва «Світло мрій», за підтримки Міністерства культури і мистецтв України та Посольства Литви в Україні.
