Життя будь-якої знаменитості сторонньому спостерігачеві здається суцільним святом: увага та любов шанувальників, поїздки, квіти, автографи, круговерть світських розваг... Проте, таке існування на людях має й зворотну сторону: постійне напруження, неможливість розслабитися, а звідси — і втома, і примхи. І краще за всіх, ймовірно, про це знають ті, чиє життя проходить поряд із «зіркою», але немов би в її тіні, ті, хто забезпечує знаменитості, як прийнято говорити, тил. Чи важко це?
Анжела КРИЧЕВСЬКА:
— Якщо у Гаріка з ранку поганий настрій, отже, увечері буде написано нову пісню. А взагалі, коли до чоловіка прилітає муза й він несеться услід за нею далеко за хмари, то на будь-які побутові проблеми або, скажімо, на безладдя у будинку він взагалі не звертає уваги. Ну, а якщо на Гаріка находить «мінор», або щось там не клеїться з роботою, то тут тримайся! Відривається він, як правило, на мені, оскільки дружина завжди поряд. Природно, саме я попадаю під гарячу руку, відповідно, виявляюся у всьому винною. Причому, скандальчик Гарік може закотити на рівному місці. Недавно вичитував мені за те, що... у холодильнику застоялася сметана. Але я до таких вибухових виявів його емоційного характеру ставлюся не просто спокійно — філософськи, оскільки Гарік за знаком Зодіаку Овен, а я — Рак. Ну, а як впливає вода на вогонь всім відомо. Коли чоловік тільки починав свою творчу кар’єру, я разом із ним назавжди пішла з медицини, і стала у Кричевського особистим адміністратором: вирішувала все оргпитання, вела ділові переговори, займалася гастролями. Тепер я цьому приділяю значно менше уваги, оскільки цілком і повністю при- свячую себе вихованню нашої доньки Вікторії. І ми з нею завжди дуже нудьгуємо, переживаємо, коли тато Гарік надовго виїжджає на гастролі.
Марина ЗІБРОВА:
— Ми з Павлом якось дуже швидко притерлися один до одного, хоч признаюся, що до деяких моментів нашого подружнього життя все-таки довелося довго звикати. Наприклад, я завжди дуже рано йшла на роботу, а Павло у цей час, як правило, відсиплявся після концерту до 11 годин ранку. І ось, уявіть собі, що робочий день вже у розпалі, а я при цьому дзвоню і буджу пана Зіброва, пояснюючи, що йому треба поїсти, яку сорочку надіти, кому обов’язково передзвонити...
Загалом, швидко зрозуміла, що час мені з власною роботою плавно зав’язувати, і перейти, скажімо, на рейки чоловіка. Але й тут виникла дилема: або ж мені світить перспектива сидіти вдома, обіймаючи кастрюлі, покірно чекаючи свого благовірного з роботи, або ж допомагати Павлу реально, як, скажімо, його директор. Так я й вчинила. При цьому Зібров на всі 200 відсотків людина творча. Я його у житті з пилососом чи віником не бачила. Якщо, не дай Бог, виникають якісь побутові проблеми, то я частіше вже сама беру в руки дриль чи молоток, у крайньому випадку звертаюся за допомогою до сина нашої няні. Ось у кого справді золоті руки, так це в Анатолія! А в Паші на все одна відповідь: «Я працюю, тому звільніть мене від забиття цвяхів». І якщо чесно, то я з ним повністю солідарна. Щоправда, недавно він все-таки забив цвях у гіпсокартонну стіну. Навіть я знаю, що для такої процедури спершу потрібно встановити дюбель, але Паша вирішив на таку «дрібниці» час не витрачати. Дивно, але картина, яка висить на цьому цвяху, висить і досі.
Михайло САРАНЧУК:
— Ми зустрілися з Ларисою Кадочниковою далеко вже не юними. Вона до того часу була відомою актрисою, а я працював директором театру ім. Л. Українки, у якому Кадочникова працює й сьогодні. Через деякий час через ряд не найприємніших для нас із нею моментів, я був вимушений залишити свій пост і звільнитися. Звичайно, надалі дещо довелося в собі змінити, про що, до речі, зовсім не жалію. Річ у тім, що моє попереднє життя було чітко сплановане, акуратно розкреслене на рядочки та лінієчки. Це зрештою почало всерйоз набридати. І я свої колишні устої вирішив підлаштувати під безладне у найкращому значенні цього слова, творче життя з його непередаваним режимом дня, нічними бесідами за чаюванням, постійними поїздками й так далі. І досі отримую від цього справжнє задоволення. До того ж нам з дружиною пощастило ще й у тому, що на ряд питань наші з нею погляди цілком і повністю співпадають. Сьогодні я в неї мов би продюсер. Влаштовую виставки картин Лариси (дружина всерйоз захоплюється ще й живописом), організовую її творчі вечори, зустрічі з глядачами, загалом, звільняю кохану жінку від будь-яких адміністративних питань.
Любов МАТВІЙЧУК:
— Коли ми познайомилися, то мені одразу ж довелося відмовитися від багатьох своїх давніх улюблених звичок і традицій. Насамперед від постійних зустрічей із друзями, від гучних святкувань днів народження, Нового року, і так далі... Я чудово розумію, що, живучи з творчою людиною, в жодному разі не можна бути егоїстом і виносити на перший план свої особисті інтереси, і тим більше амбіції. Один із двох тут обов’язково повинен бути дипломатом. Ця місія у нашій сім’ї лягла на мої плечі. Було складно, але я все ж навчилася в напружених ситуаціях знаходити саме те потрібне слово, за допомогою якого можна легко розрядити обстановку.
Під час роботи Толік частенько буває не в собі — чимось постійно роздратований, незадоволений. Я відразу ж намагаюся для себе визначити причину такого напруженого стану. Якщо це муки творчості, якщо чоловік шукає тему для нової пісні, то тут мені краще помовчати, причому, чим довше — тим краще. Але якщо Матвійчук безпричинно ходить по квартирі, не знаходячи собі місця, то у цьому випадку необхідно уперіщити його мов би «обухом по голові», не в прямому, звісно, значенні, а, шукаючи ту ключову фразу, яка швидко приводить людину в прекрасний настрій. У вмінні виявляти дипломатію мені серйозно допомагає минулий досвід роботи з людьми. Я звикла до чітко налагодженого графіку, до плану, розпорядку дня. А Толік навпаки, особистість до мозку кісток творча, і про жодний режим тут і мови бути не може. Якщо ж спробувати загнати його в які- небудь певні рамки, він може елементарно зламатися. Тому сьогодні, коли ми, в принципі, притерлися один до одного, я упорядковую наше спільне життя й плавно лавірую серед непередбачуваностей чоловікової поведінки. До того ж я раз і назавжди вивела для себе залізне правило: якщо Толік виношує якусь ідею, хворіє нею, то в такі години в жодному разі не можна гриміти сковорідками чи годинами базікати з подругами по телефону. Будь-яке порушення творчого процесу смерті подібне.
Світлана НОЯБРЬОВА:
— Я завжди мріяла бути театральною актрисою, багато років пропрацювала на сцені, але завдяки Іллі всерйоз полюбила й естраду.
Звичайно, згодом багато в чому довелося саму себе переробити, щось подавити, перемкнутися на виховання дітей і господарювання. Чоловік — людина надзвичайно зайнята, тому я добровільно взяла на себе всі функції кербуда. У будні господарством займаюся я, ну, а у свята Ілля мені всерйоз допомагає. Особливо любить готувати стави з м’яса, а після гостей завжди прибирає зі столу, миє посуд. Ніякого диктату з його боку я в житті не зазнавала.
Марія МОКРЕНКО:
— Коли ми одружилися, Анатолій Юрійович працював геологом, тому наш стиль життя в основному диктували його тривалі експедиції. Паралельно він займався в консерваторії на вечірньому відділенні, і, коли через сім років вирішив при- святити своє життя виключно оперному мистецтву, я, будучи за професією інженером, пояснила, що навряд чи зможу взяти на себе сміливість вирішувати у цьому плані його проблеми. Не дуже хочеться через час почути докір, мовляв, дружина зіпсувала чоловіку життя. Щодо побуту, то мені й до його гастрольних роз’їздів звикати також не довелося. Більш того, оперний репертуар чоловіка завжди сприймався глядачами дуже добре, а інтриги Анатолій Юрійович обходив.
Пройшов час, і чоловік тверезо розсудив, що голос — річ тонка, і з роками він змінюється далеко не на краще, тому спів залишив, був генеральним директором Національної опери України, а нині цілком і повністю присвятив себе викладацькій роботі в консерваторії.
