Едемом ще дихає наш знесилений світ...
Єфрем СИРІН, «Про Рай»
Весна люба, ах, прийшла!
Зима люта, ах, пройшла!
Уже сади розцвіли й солов’їв навели.
Душа моя процвіла, радості мені дала.
Григорій СКОВОРОДА, «Сад божественних пісень»
У культурі кожного народу та віросповідання Сад є синонімом Раю. Чи уявляємо ми собі українську оселю, біля якої не квітне сад? «Рай розвився», — радісно проголошує наша традиційна різдвяна колядка. «Відчутний вітерець, що вдихає життя в земні сади — це образ духовного дихання, що освіжає Райський сад», — пише сучасний богослов Віген Гуроян. Виставка мисткині О. Петрової «Радість садів» — провісниця весни, райський подарунок всім нам після довгої, виснажливої зими.
Зима пресувала нас короткими днями без сонця, морозами, кригою під ногами та бурулями над головою, сніговими та вщент зруйнованими дорогами. Втомилися всі — людність, птахи, тварини, двірники та навіть міськрада. Але «Мистецька збірка» запрошує: «Йдіть та долучайтеся до радості квітучої сливи, до озер із лотосами, до квітів сонця — до садів Ольги Петрової. Її живопис не лише розкіш потужного колоризму, але й майже дитяче, щире здивування та захват митця перед невичерпною красою природи». Про це ж ідеться у Ліни Костенко:
Нектар дощу в бетонному флаконі —
Це гарне місто у цветінні лип.
Лишає хмара цвіт на підвіконні,
І нічь несе медовий смолоскип
Живопис як весна кольорів живе всупереч сумним пророцтвам його смерті на початку ХХ століття. Ольга Петрова свідомо протиставляє себе провідникові новітнього концептуалізму Марселеві Дюшану, який ще у 1915 році намагався поховати мистецтво кольору навіть не в труні, а в пісуарі («Фонтан»), та його сучасним послідовникам. Її полотна прагнуть засвідчити, що смерть справжнього живопису не відбулася, що світ із вибуховістю кольору залишається вагомим контраргументом естетики сучасного негативізму. Колористична напруга експозиції додасть глядачеві оптимізму в очікуванні весни, поцілунків сонця, передчуття відродження природи у мереживі білого цвітіння на гілках старої сливи та в безоглядному набуханні бруньок.
Музику «Весни священної» Стравінського дає змогу відчути силу гроз, тепло травневого дощу, колір, що захоплює поля, небо, сади та міські парки. Звідти колір веселки вривається до творчих працьовень, лягає на полотна лицарів живопису.
Якщо на порозі з’явилась радість оновленого світу після чорно-сірої гами задовгої зими, хапайте це щастя обома руками, ловіть радість та перекладайте її у вірші, у музику, у живопис, просто — в життя. Додайте легкості у власну свідомість — «Радість садів» Ольги Петрової пропонує Вам «Нитку Аріадни» для щасливого переживання кожнодення.
Але у соковитих «Садах» Ольги Петрової є не лише колористична, а й філософська свіжість. Тема саду — не випадкова в українському мистецтві ХХІ ст. (згадаймо хоча б проект «Сади» Павла Макова 2012 р.). Як слушно зауважує харківський філософ Олександр Філоненко, садівництво — єдине у світі мистецтво, що є більшим за людину: митець-садівник свідомий того, що не зможе побачити свого твору в завершеному вигляді, адже дерева ростуть повільно. Тому насаджання саду потребує надії на Бога та співпраці з Ним в буквальному сенсі слова. Якщо сучасне «актуальне мистецтво», як правило, звертається до швидкоплинних та іманентних речей, вибір О. Петровою теми саду означає звернення до чогось більшого, а саме до теми надії. Лише культура, просякнута досвідом надії, може дозволити собі розвивати сади. І лише така культура здатна радісно продовжити себе у життях нащадків.
