Улюблена група президента Володимира Путіна та й багатьох інших (судячи з аншлагу) «Любэ» на чолі з головним «улюбленцем» Миколою Расторгуєвим виступила у Палаці «Україна».
Микола вже був не в картатих брюках і не в гімнастерці, яку йому порадила свого часу Алла Борисівна, а в блакитних джинсах і червоному пуловері, що обтягував його розповнілу фігуру. Решта музикантів групи також мали масивну комплекцію, крім клавішника, який і конституцією, і обличчям нагадував Фелікса Едмундовича Дзержинського.
Соліст був небагатослівний, сказав для початку щось на зразок: «Зібралися всі? І добре, і слава Богу».
Перші речі були незнайомими, мабуть, із якогось нового альбому — група обкачувала свіжий матеріал на киянах.
Тема — милування «середньо-російською смугою». Ліричний герой виходив і падав у траву, гуляв виключно серед беріз, ігноруючи інші породи дерев.
Мої сусіди — мужик у чорному светрі та кросівках — вдвічі збільшена копія Миколи Расторгуєва. Від нього несло ядучим запахом одеколону. А переді мною — збільшена копія Миколи в півтора разу, тільки з вусами. Він так завзято розгойдував свій ряд у такт ударника «Любэ», що виключив будь-яку можливість занотувати враження в книжці, примощеній на спинці переднього крісла. Це те ж саме, що робити репортаж в умовах землетрусу.
У залі, що цікаво, також в основному знаходилися великокаліберні чоловіки: подібне притягає подібне. У всіх цих типажах, до речі, було щось і від Віктора Федоровича Януковича — така собі статечність мужицького плану.
Сусід із приводу кожного рядка, який вилітав із вуст Миколи, захоплено кричав: «Клас!» Почав він захоплюватися з пісні «Клетки», що описує клітинки на брюках люберів.
Зануримося в історію.
Група «Любэ», яка нині є головним оспівувачем армії, починала свій трудовий шлях як представниця жителів підмосковного містечка Люберці. Ті робили регулярні вилазки до столиці, щоб «чистить репу» неформалам: панкам і рокерам. Та решті «довговолосим». Стандартизуючи інших, вони самі стали неформальним об’єднанням — люберами, які втілюють обивателя радянської Імперії, що руйнується.
У 89-му Ігор Матвієнко і задумав групу, що представляє касту «простых советских ребят». У пародійно-іронічній манері (романтизуючи улюблених кіногероїв): «Батька Махно», «Атас» («Глеб Жиглов, Володя Шарапов»). Основне творче ядро: композитор Матвієнко, поет Шаганов, вокаліст Расторгуєв.
Усі учасники групи були накачано-картаті — любера так любера. До того ж сам Микола і проживав безпосередньо «на місці» — в Люберцях.
Ігор Матвієнко і тоді, і зараз чуйно вловлював суспільні тенденції, «пориви» пересічного російського громадянина, які слідують за закликами держави.
1995-й — поворот до армії (без приколу!) — «Батяня-комбат». Уміло (якщо можна так висловитися) поєднуючи згадування Великої Вітчизняної з алюзіями чеченської. Щоправда, тексти, як у шкільних творах на задану тему: «Танки горят, самолеты летят...» Дивна річ, що тоді ж Матвієнко створює й «Иванушек Интернешнл». Ігор глобально охопив аудиторію: для «М» — «Любэ» і для «Ж» — «Иванушки».
Основна лінія зараз, крім воєнної — патріотична. «Коси-покосы» і подібне оспівування «рідної природи». Плюс — ностальгія за дворовими друзями. На зразок пісні про дворових товаришів: «Санька, Колька и Витек».
Може, тому квіти на сцену відразу понесли діти і «дитячий потік» практично не припинявся до фіналу концерту. Я завжди підозрював, що в творчості «Любэ» багато дитячого, як і у Наташі Корольової, концерти якої також викликають великий ажіотаж серед дітвори.
Патріотична тема з радянсько-імперської переросла в царсько-імперську. Вони записували музику до нового фільму «Загибель імперії» на вірші раніше підданих анафемі білогвардійських офіцерів...
Періодично Микола закликав любити головного горілчаного спонсора концерту. В цій горілчаній марці серед кольорів переважали червоний, синій, білий. На самій сцені часто переважало червоне підсвічування. Патріотичні для Росії кольори з нахилом до червоного — військового. Дійсно, більш вірнопідданого музичного колективу: і за формою, і за змістом — не знайдеш. Як же Путіну душі в них не чути? Не без щирого підходу до справи Миколи.
У перерві у вестибюлi Палацу «Україна» давали горілку «задарма» — від імені спонсора. Народ зарядився до другого відділення грунтовнiше, ніж перед першим.
Прозвучала незнайома річ про якийсь похід, де мене зацікавив рядок: «Ми ловим воздух, как кони — ртом». Цікаво, чим ще можна ловити його? Носом? Але коні, напевно, також ловлять носом. Хоча, можливо, автору відомо про коней більше...
Особисто я збадьорився, коли в перерві між композиціями басист «Любэ» програв «Дым над водой» «Дип перпл». Треба було і далі. Записували ж вони альбом пісень «Бітлз».
Расторгуєв на сцені не усміхався, як кажуть, «серйозний мужик». З публікою особливо не загравав. Так ось прямо і сказав: «Ми заспіваємо ще кілька пісень — і все». Коли шанувальники протестуюче занили, він іронічно зазначив: «Ми ж — не Кобзон. Це він співає на концерті все, що пам’ятає. А пам’ятає він, треба сказати, багато ...»
У патріотичній пісні, що дала назву всій програмі — «Рассея» — рефреном звучав рядок «От Волги до Енисея — моя Рассея». Вона мене здивувала: я спеціально подивився на карту: ділянка, обмежена Волгою і Єнісеєм, тільки центральна частина країни. «Пропали» вся Європейська частина «Рассеи», добрячий шматок Сибіру, Далекий Схід. Не думав, що «Любэ» так подобаються Ханти-Мансійський і Ямало-Ненецький округи. Ця територія — відсотків 40% від загальної. Та й їхні рідні Люберці туди не входять.
З географією у «Любэ» — складно. То вони вимагали в Америки, щоб та «не валяла дурака и отдавала Алясочку назад». Але куди ж її приєднувати, якщо Росія обмежується Єнісеєм?
Річкова тема продовжувалася далі в ліричному (правильно, нехай ту географію, а то заради потрібної рими зовсім заплутаєшся) плані: «Ты неси меня, река, за крутые берега, там живет моя краса, голубы ее глаза».
Але у тому й річ, якщо з географією прокол, то сама рима «Рассея—Енисея» — саме те що треба. Чого не скажеш про «река–берега» чи «коса–глаза».
Але нікого такі дрібниці не хвилюють — отримали своє задоволення. Єдине, що приспів «Рассеи» треба переписати. Стільки в творчості непрямих нагадувань про чеченську війну, де битва йде за набагато меншу ділянку землі, в той час як у цій пісні «зникло» 60% території. А це вже «не дрібниці».
