Роботи гуцульських майстрів прикладного мистецтва знають у Франції, Німеччині, Італії, Америці. Вони користуються попитом на Сорочинському ярмарку у Полтаві, в київському Пирогові та інших містах. Нарешті, вперше за всю історії Прикарпаття, щоб показати все розмаїття прикладного мистецтва західного краю, художнім умільцям не треба нікуди їхати. Вони приймали гостей у себе.
З витворами та технікою виконання народного мистецтва на вернісажі знайомили близько двохсот умільців iз Прикарпаття та Буковини. Свої роботи представили й гості фестивалю з Тернопільської, Сумської, Одеської, Хмельницької, Черкаської, Луганської та Львівської областей.
Мешканці та гості нашого краю мали чудову нагоду побачити в одному місці надзвичайні, чарівні та вишукані речі, зроблені за гуцульськими та буковинськими традиціями з теплом і любов’ю. Але мало хто з відвідувачів знав, що майже за кожним витвором стоїть своя історія.
Наприклад, у майстра з малої пластики виготовлення однієї суцільної дерев’яної фігурки займає від 3 до 5 днів. Деякі з них автор через деякий час може переробити, змінити. Легкими рухами шматки деревини груші, бузку, вільхи, горіху перетворюються ніби на живі образи людей з притаманними їм болем, жалем, страхом або сумом. Серед бородатих дідусів, міфічних істот, представлених на вернісажі, вирізнялася фігурка ніжної жінки з довгим волоссям і наче живими очима. І чомусь усі хотіли купити саме її. Але вона не продавалася. Це був символічний образ померлої дружини майстра Володимира Руденка. А Ірина Семенівна має власно зшиту колекцію народних костюмів західного краю. Захоплюватися народним вбранням пані Ірина почала після депортації з Польщі у 1941 році. За її словами, гуцульські костюми суттєво відрізняються від інших своїми натуральними тканинами, формою фартушків та чоловічими капелюшками, прикрашеними пір’ям. За звичай українські парубки носили сорочку, заправлену в штани, гуцульські ж хлопці — поверх, а спідниця пані внизу повинна бути обшита льольками. Традиційними кольорами для вбрання гуцулів є синій, червоний, коричневий та зелений.
Саме на ярмарку багато відвідувачів вперше почули про такий вид мистецтва як ліжникарство. Воно поширене лише в Косівському районі Івано-Франківської області. Це виготовлення ковдри з вовни, яка витікається на спеціальних верстатах. Для того, щоб отримати пухнасту ковдру, вовна обробляється вавилами, полощеться в воді і вичесується. Вони є дуже корисними для здоров’я, лікують від радикуліту. Коштують 180— 200 грн.
Майже невідоме в Україні і призабуте на тернах Карпат лимарство. Майстри цього промислу займаються виготовленням виробів зі шкіри. Найбільшим попитом користуються сідла та чохли для зброї ручної роботи. Майстри мають свої каталоги, за якими любителі кінного спорту можуть замовити собі ексклюзивне досить дороге сідло. Виготовляють зі шкіри народні умільці й більш дешеві вироби: гаманці, сумки, обереги.
А таку кількість писанок я не бачила навіть на Паску. Здавалося, що їхня кількість перевищувала тисячу. І кожне яйце не мало свого аналога. Окрім звичайних розписних дерев’яних писанок на вернісажі можна було побачити ексклюзивні моделі. Одна з майстринь прикрашає видуті яйця перетертою фарбованою шкарлупою, а учасниця фестивалю з Хмельниччини розписує свої писанки дарами землі. У хід іде зерно, гречка, горох, мак, навіть кондитерська кокосова стружка.
Кожен майстер наочно демонстрував техніку виконання виробів і навчав цьому інших. Одні відвідувачі намагалися знайти спільну мову з голкою для набивання тканини, інші призвичаювалися вишивати хрестиком, а хтось навчався робити паперові витинанки і розписувати писанки. У захваті всі були від роботи гончаря.
