Протягом цього сезону на аудіоринку СНД з’явилися три наскільки несхожих, настільки й дуже цікавих диски. Жоден із цих альбомів навіть близько не вписується у те, що на розважальних, пустопорожніх ФМ- радіостанціях називають «форматом». Але схоже, 21 століття буде епохою не масових, зав’язлих у зубах форматів, а більш вишуканих і різноманітних розваг. І саме з цього погляду варто звернути увагу на новинки, випущені двома родинними аудіолейблами — «Дім рекордс» та фірмою «Довгі руки».
Тим більше що один із цих дисків, як, до речі, і фірма, що його випустила, освячений легендарним ім’ям Сергія Курьохіна. Великий музичний божевільний із Петербурга разом із друзями створив лейбл «Довгі руки» незадовго до своєї смерті. Зроблений тут «2 for tea» представляє один із найнеймовірніших проектів Курьохіна — запис спільного концерту з таким же невгамовним експериментатором з Америки Девідом Моссом. Феєричний дует, що відбувся в 1988 році на фестивалі Нової музики Америки, і понині справляє дуже освіжаюче враження. Курьохін імпровізує ні на що не схожі фортепіанні п’єси, Мосс орудує на барабанах, електроніці і ще подає голос. Удвох вони влаштовують справжнє звукове шапіто, в якому «Танець з шаблями», реп, танго, високолоба атональність та інше змішані у найнесподіваніших поєднаннях.
Туркменська група «Ашхабад» також майстерно створює музичні суміші, але трохи інші. Провідні критики, захлинаючись, пишуть про «неосвінг» у виконанні середньоазіатських віртуозів. Насправді у скрипаля Гасана Мамедова, кларнетиста Сабіра Різаєва, акордеоніста Курбана Курбанова, перкуссіоніста Хакберди Алламурадова — цілком європейське концертне загартування, і вони володіють досконало всіма необхідними джазовими стандартами. Але розбавляють їх у пряній східній екзотиці. Саме майстерним поєднанням Сходу і Заходу в своїй музиці «Ашхабад» був дуже доречним у московському арт-центрі «Дом», що випустив у результаті альбом групи під назвою «10». Це — у повній відповідності до назви — десяток інструментальних п’єс, одна краща за іншу. І томливі «Ескізи пустелі» поруч зі стрімкою «Айя», а химерним «Картинкам з виставки» відповідає багатоколірний, як арабська мініатюра, «Танець живота». Цю музику можна слухати в напівдрімоті, під час спекотної сієсти, а можна й у філармонічному залі, під неї легко влаштувати вечірку чи подорожувати східними рівнинами. Іншими словами, «Ашхабад» — це ненудне і мудре.
А ось у яких умовах потрібно слухати подвійний компакт «Мембрана», що вийшов на «Довгих руках» — цілковита загадка. Вже занадто специфічну музику тут записано, хоч, якщо вірити анотації на диску, це й не музика зовсім, а результати деяких надсекретних наукових досліджень. Узагалі, те, що написали на буклеті до компакту, заслуговує на окрему розмову. Це — байка, що просочилася духом конспірології про таку собі закриту асоціацію «Мембрана», що стала наступницею ще більш таємної радянської лабораторії «Фумітокс», очолюваної професором Рудольфом Дікловим, геніальним, але незнаменитим. Весь лабораторно-музичний сюжет розгортається в дусі рафінованого трилера. Професор досліджував впливи звуку на організми, внаслідок непередбачуваного розвитку експерименту повністю оглух, а ще він використав для дослідів особливих потвор — гімпів, таких собі мембранолюдей, здатних «у стані низькочастотного роздратування видавати вельми цікаві звуки». І так далі, і тому подібне. Повірити, що всю цю розлогу наукоподібну міфологію склали два дуже молоді (19—20 років) юнаки родом із Калінінграда, дуже складно. Але це так.
Музика — під стать історії. Перший диск — «Гімпотека» — створено групою «Мембраноїди», другий називається ще більш витіювато — «Шість незабутніх класичних ескізів у стилі «інфра-джаз», і його зіграв «Інфра-джазовий квінтет Джона Сайленсера». Назви композицій у тому ж дусі — «Метіс-міамбата», «Конвульсологія», «Стрибок радіооператора у сонячну долину», «Грецька дівчина в інфрачервоному збентеженні». Це, безумовно, дуже талановиті вправи в стилі «нойс». Перший і другий диск відрізняються один від одного хіба що більш складним ритмічними побудовами в «інфра-джазі». Загалом же палітра прийомів пізнавана. Поєднання електронних шумів, експерименти з семплами, оцифрованими ритмами, накладення найдивовижніших звуків. Виходить дуже мило. На перший погляд — трохи монотонно, але потім, поступово, пробирає якимись відомими тільки їм одним шляхами. Звукові агресори з Калінінграда заряджають слухача такою кількістю адреналіну, яка їм потрібна для максимального на нього, слухача, впливу.
Таким чином, майже одночасна поява трьох несхожих робіт підтверджує: у світі зростає попит на штучний, немасовий, незвичайний арт-продукт. Блискучі акорди Курьохіна, етнічне вторгнення у джаз, продуманий танець електронного авангарду — три різнокалібернi прикмети нового художнього порядку.
